— Уклінно дякую, але сьогодні в мене немає анінайменшого апетиту. Я прилетіла на луки зовсім в іншій справі. У батька сьогодні гості, мені доведеться танцювати перед ними, ось я і хочу нишком трохи повправлятися.

І юна лелека закружляла луками, вигинаючись у найдивовижніших рухах. Каліф і Мансор здивовано спостерігали, але варто було їй зупинитися в картинній позі і завмерти на одній нозі, граційно махаючи крилами, як вони не стримались, і з їхніх дзьобів вирвався нестримний регіт, від якого вони ще довго відсапувалися. Каліф перший опанував себе.

— Сміх та й годі! — кинув він. — Таке й за гроші не побачиш. Шкода, що дурні звірі полякалися нашого сміху, а то вони, дивись, ще й заспівали б!

Але цієї миті великий візир згадав, що рецепт перетворення забороняв їм сміятися. Він виклав свої страхи каліфу.

— Меккою і Мединою присягаю, погана була б утіха, якби мені довелося залишитися лелекою. Пригадай це безглузде слово: в мене щось голова дірява.

— Нам треба тричі поклонитися на схід і при цьому вимовити: «Му… му… мубарот».

Вони обернулися на схід і заходилися кланятися, мало не торкаючись дзьобами землі.

— Мубарот! — вигукнув каліф.

— Мубарот — вигукнув візир.

Та — лишенько! — хоч скільки вони повторювали це слово, а зняти з себе чари не змогли. Усе вивітрилося з голови, бідолашний Хасид і його візир тепер були лелеками.

Засмучені, вони побрели полями, не знаючи, що й робити. Бідолахи не могли повернути собі людську подобу, та й вертатись до міста не випадало: хто повірить лелеці, що той колись був каліфом, а коли хтось і повірить, то де це бачено, щоб лелека сидів на троні у самому Багдаді?

Так вони бродили багато днів, змушені вряди-годи кидати до рота жменю зерна, насилу пережовуючи його довгими дзьобами. Ящірки і жаби їм аж ніяк не смакували; вони боялися тими ласощами заробити собі розлад шлунку. Єдине, що тішило бідолах, це те, що тепер вони вміли літати, тож вони частенько літали над дахами Багдада, аби поглянути, що роблять мешканці.

У перші дні вони помічали на вулицях велику тривогу і печаль. Проте день на четвертий після свого перетворення, сидячи на даху каліфового палацу, раптом побачили внизу на вулиці врочисту процесію: сурмили труби і гриміли барабани; на гарно вбраному коні сидів якийсь достойник у гаптованому золотом пурпуровому каптані, а довкола нього метушилася блискуча свита; півміста бігло за ним услід, і всі кричали: «Хай живе Міцра, повелитель Багдада!».

Лелеки на даху палацу перезирнулися між собою, і каліф Хасид мовив:

— То що, здогадуєшся ти тепер, чому мене зачарували? Той самий Міцра — син мого заклятого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину присягся, що жорстоко помститься мені. Але я не полишаю надії. Ходи за мною, вірний товаришу моїх поневірянь, подамося до труни пророка. Можливо, чари розсіються у святих місцях.

І вони злетіли з палацового даху й подалися десь у Медину.

Проте летіти було важкувато, обом лелекам бракувало вправності.

— Мій пане, — простогнав години за дві великий візир, — з вашого дозволу, я вже не здужаю летіти, занадто ви квапитесь! До того ж вечоріє, і нам варто було б десь заночувати.

Хасид зглянувся на благання свого слуги; він саме помітив, що внизу в долині темніють руїни, які, вочевидь, могли дати їм притулок, і лелеки полетіли туди. На місці руїн, до яких привела

їх дорога, колись, певно, здіймався замок. Над купами каменю височіли вишукані колони; численні покої збереглися і свідчили про те, що будинок вирізнявся пишнотою. Хасид зі своїм супутником блукали галереями у пошуках сухого куточка. Раптом лелека Мансор зупинився.

— Пане мій і володарю, — пробурмотів він ледве чутно, — хоча великому візиру, а тим більше лелеці, смішно було б боятися примар, однак мене бере жах, адже тут поруч щось виразно зітхає й стогне.

Каліф і собі зупинився й почув, як хтось виразно хлипає: не звір, а радше якесь людське створіння.

Повен надій, він кинувся в той бік, звідки лунав стогін, але візир схопився дзьобом його за крило й слізно благав не накликати на себе нову біду. Та марно! У каліфа й під лелечим пір'ям билося відважне серце, він вирвався, пожертвувавши кількома перинками, і кинувся в один із темних переходів. Незабаром Хасид опинився перед дверима: здавалося, вони були лише причинені і за ними хтось стогнав, раз по раз тихо підвиваючи. Каліф штовхнув двері дзьобом і, розгублений, застиг на порозі. У напівзруйнованому покої, куди сіялося тьмяне світло із ґратчастого віконця, він побачив нічну сову, яка сиділа долі. Рясні сльози котилися з її великих круглих очей, а з кривого дзьоба виривався хрипкий стогін. Та, побачивши халіфа і його візира, який нахопився слідом за своїм паном, сова радісно скрикнула.

Птаха граційно змахнула з ока сльозу бурим крапчастим крилом, На подив каліфа та його візира, вона закричала людським голосом ще й чистою арабською мовою:

— Ласкаво прошу, панове лелеки! Ви для мене добрий знак, що мій порятунок близенько, бо лелеки мають принести мені велике щастя, як колись мені провістили!

Оговтавшись, каліф схилив свою довгу шию, поставив тонкі ноги, мовби який танцюрист, і кинув:

— Нічна сово! Якщо вірити тобі на слово, то ми знайшли в тобі товаришку в недолі! Та леле! Марно ти сподіваєшся, що ми несемо тобі порятунок, бо сама переконаєшся в нашій безпорадності, коли почуєш нашу історію.

Сова попросила розповісти їй усе, і каліф зачав оповідати те, про що ми вже знаємо.

Коли каліф розказав сові свою історію, птаха подякувала йому й мовила:

— Послухай мою історію і знатимеш, що я така ж нещасна, як і ти. Мій батько — індійський король; я його єдина, нещасна дочка, і звуть мене Луза. Той самий чарівник Кашнур, який зачаклував вас, завдав страждання і мені. Одного разу він прийшов до мого батька сватати мене для свого сина Міцру. Проте батько мій, людина запальна, наказав спустити його зі сходів. Лиходій вирішив прокрастися до мене в іншій подобі, і, коли якось у саду мені захотілося втамувати спрагу прохолодним напоєм, він, перевдягнувшись рабом, підніс мені питво, яке перетворило мене на це бридке чудовисько. Коли я від переляку знепритомніла, він переніс мене сюди і страшним голосом крикнув: «Тут і залишайся, потворою, якою гидують навіть звірі, до кінця своїх днів або доти, поки хто-небудь не захоче взяти тебе за дружину навіть у цій огидній подобі. Так я помстився тобі і твоєму гонористому батькові».

Відтоді спливли довгі місяці. Сама-одна сумно живу я в цих руїнах; од мене відцурався весь світ, я бридка навіть для звірів; краса природи недоступна мені, бо я сліпа вдень, і лише коли бліде світло місяця падає на ці руїни, полуда спадає мені з очей.

Сова скінчила свою гірку оповідь і знову обтерла крилом очі.

Тим часом, слухаючи принцесу, каліф перебирав у голові все, що сталося.

— Або я нічого не розумію, — мовив він, — або ж між нашими нещастями є якийсь невловимий зв'язок; але де мені знайти ключ до цієї загадки?

Сова відказала йому:

— О, пане, у мене теж таке передчуття, бо колись, за юних літ, одна мудра жінка провістила мені, що великим щастям я завдячуватиму лелеці, і мені здається, я знаю спосіб, як нам урятуватися.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату