знає.
– Нічого я не знаю, – озвався капітан, – спитайте краще в його матінки; він такий вродився. Ох ти, Бангере, сучий сину! Такого негідника, як цей Бангер, у всіх морях та океанах не знайдеш. Коли тебе грець ухопить, Бангере, ми тебе засолимо в бочці, мов той огірок; таке диво слід зберегти для майбутніх віків.
– А що сталося з Білим Китом? – не стерпів Ахаб, що нетерпляче очікував завершення сцени, розіграної двома англійцями.
– О! – вигукнув однорукий капітан. – О, так! Він тоді пірнув і надовго зник з очей; бачите, тоді я ще не знав, що то за кит, який так зле пожартував зі мною. І лише згодом, коли ми знову спустилися до екватора, ми почули історію про Мобі Діка – так називає його дехто, – і тоді я збагнув, що то був він.
– А ти зустрічав його потім?
– Двічі.
– І не міг загарпунити?
– А я й не пробував; досить з нього однієї руки. Що б я робив без обох? Коли Мобі Дік щось надкусив, те він з'їсть, я так собі гадаю; коли скуштував, то й проковтне.
– Ну, тоді, – втрутився Бангер, – дайте йому замість приманки вашу ліву руку, щоб повернути праву. Чи знаєте ви, джентльмени, – він вклонився обом капітанам по черзі, – що травна система кита так дивно створена божественним провидінням, що не може перетравити повністю навіть одну людську руку? А він це чудово знає. Те, що видається вам злочинним умислом Білого Кита, – це просто його промах. Він і на думці не має проковтнути вашу руку чи ногу, він це робить, просто щоб вас настрахати. Але інколи з ним трапляється те саме, що сталося з одним старим цейлонським факіром, моїм пацієнтом; він удавав, наче ковтає ножі, та одного чудового дня справді впустив собі у шлунок справжній ніж, і він лежав там цілий рік, а може, й більше; потім я дав йому блювотне, і ніж вийшов із нього – звичайно, по частинах. Він не зміг перетравити ніж і включити його до складу тканин свого організму. Отже, капітане Бумер, якщо ви діятимете спритно і погодитеся віддати в заставу одну руку для того, щоб влаштувати славний похорон другій, рука у вас залишиться. Тільки дайте киту іще один шанс, от і по всьому.
– Ні, Бангере, красно дякую, – відповів англійський капітан. – Нехай забирає собі ту руку, що здобув, коли вже так сталося; я ж не знав, на кого натрапив; та другої він не дістане. Годі з мене Білих Китів; я вже полював його один раз, і мені цього вистачило. Звісно, вбити його – то велика честь; і спермацету в ньому на цілий трюм; та я вам кажу – краще лишити його у спокої, ви згодні зі мною, капітане? – І він виразно глянув на кістяну ногу.
– Так, це було б краще. І все ж таки на нього полюватимуть; ті кляті речі, які краще лишити в спокої, не дають спокою іншим. Він вабить до себе, наче магніт! Як давно ти бачив його востаннє? Куди він тримав курс?
– Господи помилуй, та цур йому, тому дияволу! – скрикнув Бангер і, схилившись, забігав навколо Ахаба, дивно, по-собачому принюхуючись. – Яка в нього кров! Принесіть термометр! Та вона зараз закипить! А пульс який – аж дошки ходором ходять! Сер!.. – І він, вихопивши з кишені ланцет, хотів узяти Ахаба за руку.
– Геть! – ревнув Ахаб, відпихаючи його до борту. – Веслярі, по місцях! Куди він тримав курс?
– Боже правий! – вигукнув англійський капітан, до якого було звернено останнє питання. – Що сталося? Здається, він плив на схід. – І пошепки спитав Федаллу: – Ваш капітан що – божевільний?
А Федалла, приклавши палець до вуст, слизнув за борт, щоб сісти за стернове весло в човні; тим часом Ахаб, підтягнувши до себе величезний блок, наказав чужим матросам спускати талі.
Ще мить – і він стояв на кормі свого вельбота; матроси-манільці взялися за весла. Марно англійський капітан озивався до нього; Ахаб, спиною до чужого корабля, а скам'янілим лицем – до свого власного, непорушно стояв на кормі, поки не наблизився до «Пекводу».
Розділ 101
Графин
Перш ніж англійський корабель зникне в далині, слід розповісти, що він ішов із Лондона і був названий так на честь покійного Семюеля Ендербі, лондонського купця, засновника славетного китопромислового дому «Ендербі і сини» – торгового дому, який, на мою скромну китобійську думку, навряд чи поступається об'єднаному королівському дому Тюдорів і Бурбонів за своїм історичним значенням. Як довго існував цей торговий дім до літа Господнього 1775-го – на це питання численні рибопромислові документи, відомі мені, не дають однозначної відповіді; але того самого року (1775) він оснастив перші в Англії кораблі, призначені для регулярного полювання на кашалотів, хоча ще років за сорок – п'ятдесят до того (починаючи з 1726 року) наші сміливці Коффіни і Мейсі з Нентакету і Вейньярда цілими флотиліями полювали цих левіафанів – щоправда, тільки в Північній та Південній Атлантиці.
Тож нехай буде тут справедливо засвідчено, що рибалки з Нентакету першими серед людей почали полювати спермацетового кита за допомогою цивілізованої зброї – сталевого гарпуна; і що вони півстоліття лишалися єдиними на нашій планеті, хто полював на нього в такий спосіб.
1778 року красуня «Амелія», виряджена спеціально з цією метою на кошти енергійних Ендербі, хоробро обігнула мис Горн і першою серед націй спустила вельбот у водах великого Південного моря. Рейс видався успішним; і коли «Амелія» повернулася додому з повними трюмами дорогоцінного спермацету, її приклад невдовзі наслідували й інші кораблі, і англійські, і американські; відтоді широкий промисловий простір Тихого океану було відкрито для ловів. Проте, вчинивши таке благе діяння, невтомні підприємці – Семюел і всі його сини (а скільки їх було, про те знає лише їхня мати) – на цьому не заспокоїлися. Під їхнім проводом і, гадаю, почасти на їхній рахунок британські власті відправили у промисловий рейс по Південних морях військовий шлюп «Громобій». Під командою одного флотського капітана першого рангу «Громобій» прогримів по морях-океанах і дав певну користь, а яку саме – невідомо. Та це іще не все. 1819 року той самий торговий дім відправив власний китобійний корабель у пробний рейс до берегів далекої Японії. Цей корабель, що мав влучну назву «Сирена», здійснив надзвичайно успішне плавання; відтоді велика Японська промислова зона зажила слави серед китобоїв. У цьому плаванні «Сиреною» командував капітан Коффін з Нентакету.
Тож честь і шана усім Ендербі, чий торговий дім, гадаю, існує й дотепер; хоча його засновник Семюел, звичайно, уже давно вирушив у плавання по Південних морях іншого світу.
Корабель, що мав його ім'я, був гідним такої честі; це було швидкісне, з усіх поглядів чудове судно. Я колись побував у них на борту опівночі, біля берегів Патагонії, і пив у їхньому кубрику першосортний фліп[328]. «Сходини» в нас відбулися на славу, і всі вони були славні хлопці – всі як один. Короткого їм життя та веселої смерті! До речі, коли вже зайшла мова про ці сходини, що відбулися через багато, дуже багато років після того, як старий Ахаб ступив на їхню палубу своєю кістяною ногою, я пом'яну добрим словом справжню саксонську гостинність цих людей; і нехай мій пастор мене забуде, а диявол згадає, якщо я колись забуду цю гостинність. Так от, фліп; ми дудлили його зі швидкістю десять галонів на годину; а коли налетів шквал (там, біля берегів Патагонії, часто бувають шквали) і всіх – гостей також – покликали нагору брати рифи на брамселях, ми на той час нажлуктилися по саму зав'язку, тож мусили тросами тягнути одне одного на реї; а там ми ненароком позагортали разом із вітрилами поли своїх курток і, поки шторм не ущух, висіли надійно зарифлені – у пересторогу всім матросам, що полюбляють хильнути. Хай там як, але щогли втрималися на місці; і ми помалу звільнилися та злізли вниз, настільки протверезівши, що нам довелося знову вицідити по склянці фліпу, хоча морська піна, що летіла через люк до нас у кубрик, добряче розбавила його та підсолила – принаймні так мені здалося.
А от яловичина була чудова – жорстка, але смачнюща. Дехто казав, що це буйволине м'ясо; інші твердили, що верблюже. Що то було насправді, певно сказати не можу. Іще в них були галушки – маленькі, проте дуже ситні, правильної кулястої форми і просто-таки нездоланні. Проковтнувши кілька таких кульок, відчуваєш, як вони качаються в тебе в животі; а коли нахиляєшся, здається, вони ось-ось викотяться з тебе, наче більярдні кулі. Щодо хліба… нічого не вдієш – він був протицинготний; до того ж у них не було ніяких свіжих продуктів, окрім хліба. Але ж світло в кубрику доволі поганеньке, і тому, коли їси хліб, зовсім неважко сховатись у темному закутні. Та загалом цей корабель, від бушприта до стерна і від клотиків до кіля, якщо взяти до уваги розміри казанів у кока в камбузі, а також ємність живого казана – його власного дубленого черева, – цей «Семюел Ендербі», кажу вам, був просто чудовим кораблем, що зажив доброї слави через добрі харчі, першосортний та міцний фліп і команду, в якій усі були дужі та веселі хлопці – одне слово, справжні
