– Людей у мій човен! – владно гримнув Ахаб, розкидаючи весла. – Приготуватися до спуску!
Не минуло й хвилини, а він, не покидаючи свого малого човна, уже був спущений із командою на воду і невдовзі підійшов до борту незнайомого корабля. Проте тут йому трапилася несподівана перешкода. У хвилюванні Ахаб забув про те, що відтоді, як він втратив ногу, йому ще жодного разу не доводилося підніматися на борт корабля, окрім свого власного, а там для цієї мети був влаштований особливий пристрій, який не можна перенести на інше судно. Піднятись у відкритому морі з човна на борт корабля – то справа нелегка для будь- кого, окрім китобоя, котрий вправляється в ній ледь не щогодини; високі буруни то підкидають човен до самого планшира, то раптом опускають у глибину, майже до самого кіля. І тому тепер, без ноги, Ахаб стояв під бортом чужого корабля, на якому, звісно, не було необхідного приладдя, і знов почувався сухопутним незграбою; він непевно позирав на цю мінливу висоту, піднятись на яку в нього майже не було надії.
Десь начебто вже говорилося, що, спіткавши будь-яку перешкоду на своєму шляху, спричинену, хоча б якоюсь мірою, його каліцтвом, Ахаб шаленів з люті. А в цьому випадку це обтяжувалося люб'язністю двох офіцерів з чужого корабля, які, перехилившись через поруччя біля прямовисного ряду прибитих до бортової обшивки планок, спускали йому гарно оздоблений мотузяний трап. Їм було невтямки, що однонога людина не може скористатися цими морськими сходами. Та незручне становище тривало лише хвилину; капітан чужого корабля, вмить збагнувши, в чому річ, голосно крикнув:
«Бачу, бачу! Прибрати трап! Ану, хлопці, мерщій спустіть великі талі!»
Випадково сталося так, що днів за два до того вони розтинали китову тушу, і талі ще лишалися на щоглі, тому великий гак, тепер уже вимитий і висушений, теліпався над палубою. Його швидко спустили до Ахаба, і той, одразу зрозумівши задум, перекинув свою єдину ногу через гак (це було те саме, що сидіти на лапах якоря чи в розвилці яблуні), а потім, коли гак за сигналом почали піднімати, він усівся зручніше і водночас почав допомагати піднімати себе, перебираючи руками стрімкі ліні. Невдовзі його благополучно перенесли через борт і обережно опустили на кабестан. Простягаючи для дружнього вітання свою кістяну руку, підійшов чужий капітан, і Ахаб, витягши вперед свою кістяну ногу і схрестивши її з кістяною рукою (наче дві меч-риби, що схрестили свої клинки), прогудів, як морж:
– Ну то що, друже, кістку – до кістки? Рука та нога! Рука, що, як бачиш, ніколи не ослабне, і нога, що ніколи не побіжить. Де ти бачив Білого Кита? І як давно це було?
– Білий Кит, – мовив англієць, вказуючи своєю кістяною рукою на схід, і кинув уздовж неї, наче у підзорну трубу, тужний погляд. – Я бачив його отам, на екваторі, у минулий сезон.
– І це він лишив тебе без руки? – спитав Ахаб, злізаючи з кабестана, і сперся на плече англійця.
– Так; у всякому разі, це сталося через нього. А тебе він зоставив без ноги?
– Розкажи мені мерщій, як це сталося.
– Торік я вперше плавав на екваторі, – почав англієць, – і нічого не знав про Білого Кита. Якось ми спустили вельботи і погналися за невеликим стадом китів голів у п'ять-шість; мій вельбот узяв одного на лінь; а той кит був, наче справжній тобі цирковий кінь, все викручувався навколо нас, тож хлопцям нічого не лишалося, як сидіти тихо, для рівноваги розмістивши свої зади по зовнішньому борту. І раптом просто з дна морського виринає здоровенний кит, голова і горб білі як молоко і всі у зморшках та подряпинах.
– Це він, це він! – вигукнув Ахаб, перевівши подих.
– А з правого борту, біля плавця, у боці в нього стирчали гарпуни.
– Так, так! Це мої, мої гарпуни! – закричав Ахаб, страшенно розхвилювавшись. – Ну, та розказуй далі!
– Тоді дай мені договорити, – добродушно зауважив англієць. – Отож цей китовий дідуган з білою головою і білим горбом уривається, здіймаючи хмари піни, просто в середину нашого стада і починає люто гризти мій лінь.
– Еге, розумію! Хотів перегризти його і звільнити твою рибу. Старий прийом! Я його впізнаю!
– Не збагну, як це так вийшло, – вів далі однорукий капітан, – от тільки, поки він перегризав мотузку, лінь заплутався в його зубах і застряг досить міцно; але ж ми того не знали. Витягаємо собі лінь, підтягаємо вельбот, і раптом – трісь! – налетіли просто на його горб! А той кит, що був на ліні, спокійно йде геть, радий-радісінький. Та коли вже так вийшло і коли перед нами такий чудовий кит – це був найбільший і найгарніший з китів, сер, якого я коли-небудь бачив, – треба, думаю, його забити, дарма що він так лютує. А оскільки я боявся, що мій лінь раптом розплутається і вислизне з пащеки кита разом із зубом, за який зачепився (бо в моєму вельботі збіса дужі веслярі), так от, боячись, щоб цього не сталося, я перестрибнув у човен мого першого помічника містера Маунттопа – дозвольте представити, капітан: Маунттоп; Маунттоп – капітан, – отож я перестрибнув у човен Маунттопа, який цієї миті йшов нарівні з моїм, схопив перший гарпун, що був напохваті, і лупонув ним цього китового старигана. Боже мій! Тут-таки я осліп, мов кажан, на обидва ока; мене геть усього заліпила чорна піна, і я лише й бачив, як китовий хвіст стирчить у ній, наче мармуровий надгробок. Табанити було марно; та коли я намацував наосліп – це ясного дня, коли сонце сяяло, мов алмази в королівській короні, – коли я намацував другий гарпун, щоб кинути його за борт, хвіст раптом повалився вниз, наче башта у Лімі, і розпанахав мій вельбот навпіл, обидві половини розтрощив на друзки; а потім цей білий горбань, задкуючи хвостом уперед, проплив серед цих уламків і порозкидав їх, мов скіпки. Ми пострибали у воду. Щоб врятуватися від ударів його хвоста, я схопився за руків'я свого гарпуна, що стирчав у нього в боці, і якусь мить висів на ньому, наче риба-прилипала. Та мене знесло хвилею, а кит рвонувся щосили і шубовснув у воду; тоді другий гарпун, що мотлявся позаду мене на ліні, зачепив мене отут (він ляснув себе долонею нижче плеча); еге ж, ось у цьому місці, де я показую, і потягнув мене, як мені здалося, просто в пекло; аж раптом, дяка Богові, лезо прорізало шкіру, пройшло вздовж кістки до самого зап'ястя і вилізло назовні, і я сплив на поверхню; а що було далі, вам розкаже цей джентльмен (до речі, капітан: доктор Бангер, корабельний лікар; Бангер, друже: капітан). Ну, Бангере, розказуй.
Медик, якого щойно відрекомендували у такій фамільярній манері, весь час тримався поблизу. Зовні ніщо в ньому не нагадувало про його визначне становище на кораблі; обличчя в нього було кругле, проте надзвичайно розумне; він був одягнений у синю вовняну куфайку, таку пошарпану, що вона радше була подібна до матроської сорочки; штани в нього рясніли латками; досі він розподіляв свою увагу між швайкою, яку тримав в одній руці, і коробочкою пігулок в другій, раз по раз ковзаючи критичним поглядом по кістяних кінцівках обох капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахабу, він чемно вклонився і поспішив виконати прохання начальника.
– Це була страшна рана, – почав корабельний лікар, – і капітан Бумер за моєю порадою поклав нашого старого Семмі…
– «Семюел Ендербі» – це назва мого корабля, – перервав його однорукий капітан, звернувшись до Ахаба. – Давай далі, друже.
– …поклав нашого старого Семмі на курс норд, щоб вибратися з тієї спеки на екваторі. Та це не допомогло; я зробив усе, що міг, сидів з ним ночами, був дуже строгим у питаннях дієти…
– Еге ж, дуже строгим, – втрутився капітан і додав уже іншим тоном: – Щоночі жлуктив зі мною гарячий пунш і до того допився, що вже не бачив, куди накладати пов'язку. А спати мене вкладав, п'яного як чіп, не раніше третьої ранку. Господи! Це він, чуєте, сидів зі мною ночами та був строгим у питаннях дієти! Оце вже мені строга доглядальниця та сумлінний дієтолог, наш лікар Бангер! (от собака, ти чого хихочеш, Бангере, хіба сам не знаєш, який ти мерзотник?) Та розказуй далі, друзяко, я б волів краще вмерти від твоєї руки, ніж бути врятованим кимось іншим.
– Мій капітан, як ви, мабуть, помітили, вельмишановний сер, – мовив Бангер із незворушно доброчинним виглядом, злегка вклонившись Ахабу, – інколи любить пожартувати; він часто вигадує для нас кумедні баєчки такого роду. Проте можу пояснити, між іншим (en passant, як кажуть французи), що я, Джек Бангер, у минулому духовна особа, – я поборник абсолютної тверезості, і я ніколи не п'ю…
– Води! – завершив капітан. – Він її ніколи не п'є. Від води йому стає зле; прісна вода викликає в нього водобоязнь. Ну, катай далі, розкажи про руку.
– Так, звісно, – спокійно погодився лікар. – Коли капітан Бумер перервав мене своїми дотепними зауваженнями, я саме хотів розповісти, сер, що, попри всі мої старання і суворі приписи, рана ставала все гіршою; відверто кажучи, сер, це була найстрашніша, найглибша рана, яку тільки можна побачити в лікарській практиці; два фути і кілька дюймів завдовжки. Я виміряв її лотлінем. Одне слово, врешті-решт рука почорніла; я знав, чим це загрожує, і відтяв її. Але ця кістяна рука – це не моя справа, сер; такі речі, – він махнув у бік капітана своєю швайкою, – це проти всіх правил. Це капітанова робота, а не моя; він сам наказав корабельному теслі змайструвати таку руку і насадити на неї цей молоток – мабуть, щоб вибивати з людей мізки, як одного разу спробував вибити їх з мене. У нього часом бувають напади люті. Бачите оце заглиблення, сер? – він скинув капелюха і, відкинувши з лоба волосся, оголив велику круглу западину в себе на черепі, що, між іншим, аж ніяк не була схожа на шрам від рани. – Нехай капітан розповість вам, звідки вона в мене взялася; він
