подалі. Потім, кинувши погляд угору, він побачив Тештіго, Квіквега і Деггу, які поспіхом лізли на верхівки трьох щогл, між тим як веслярі сиділи в розбитих вельботах, піднятих на борт «Пекводу», і докладали усіх зусиль, щоб їх полагодити. Також він мигцем побачив крізь порти Стабба і Фласка, що на палубі підбирали нові гарпуни й остроги. І, побачивши все це, почувши стукіт молотків у розбитих човнах, він відчув, що якийсь інший молот вбиває цвях йому в серце. Та він опанував себе. І помітивши, що на грот-щоглі немає прапора, крикнув Тештіго, який цієї миті опинився на верхівці, щоб той спустився, взяв новий прапор, молоток та цвяхи і знову прибив прапор до щогли.
Чи то знесилений від триденних перегонів, під час яких він мусив тягти за собою ціле мотузяне плетиво, що сковувало його рух, чи то за своїм жорстоким і підступним помислом Мобі Дік тепер сповільнив швидкість, бо човен знову швидко наближався до нього; хоча, звісно, цього разу відстань між ними була не дуже велика. І Ахаб так само мчав по хвилях у супроводі безжальних акул, які переслідували вельбот і так люто вгризалися у весла, що лопаті обламувалися, тріщали і, виринувши з води, щоразу лишали на ній дрібні скіпки.
– Не зважайте на них! Їхні зуби тільки виріжуть нові візерунки на наших веслах. Налягайте! Акулячі зуби – краща опора для весел, ніж вода.
– Та вони ж обгризуть весла, самі тріски лишаться!
– І того вистачить! Налягайте!.. Хтозна, – стиха мовив він, – кого ці акули мають за поживу – кита чи Ахаба? Налягайте, налягайте! Отак! Ще трохи; ми вже близько. Стерно! Візьміть стерно; дайте мені пройти. – І двоє веслярів, підтримуючи капітана, допомогли йому перейти на ніс човна.
Коли вельбот, похилившись, навскіс підлетів до Білого Кита збоку, той – дивна річ – ніби не помітив його; втім, з китами інколи таке трапляється. Ахаб опинився в густому гірському тумані, що клубочів навколо фонтана кита і спливав по крутому схилі його величного, наче Монаднок[365], горба; і з такої близької відстані, підійшовши до кита майже впритул, він кинув у ненависного ворога свою страшну зброю і ще страшніше прокляття. І криця, і прокльони зникли вглибині, наче всотані драговиною; Мобі Дік шарпнувся, судомно ворухнув своїм високим боком і, не зробивши жодного пробою в човні, так раптово підняв його сторч, що якби Ахаб цієї миті не тримався за планшир, то його б знову викинуло в море. Троє з веслярів, що не змогли точно передбачити мить удару і тому не встигли до нього підготуватися, вилетіли з човна, але двоє одразу ж схопилися за борт і, піднявшись на гребені хвилі, знов перекотилися всередину; тільки третій матрос лишився за бортом.
Наступної миті Білий Кит, мов згусток нездоланного, нестримного руху, помчав геть по збуреному морю. Та коли Ахаб наказав стерновому витягти трохи ліня і закріпити його, коли він звелів своїм матросам розвернутися на банках обличчям уперед і підтягати човен до риби, слабосилий лінь не витримав подвійної напруги і репнув у повітрі!
– Що це ламається в мені? Жили тріщать!… Та ні, все знову ціле! Весла! Беріться за весла! Руште на нього!
Почувши загрозливе наближення вельбота, кит повернувся, щоб підставити йому свій широкий лоб; але, повертаючись, він побачив зовсім близько від себе чорний корпус корабля і, можливо, вгадавши в ньому винуватця всіх своїх знегод, а може, визнавши його більш гідним супротивником, він раптом рвонув йому назустріч, клацаючи щелепами в бурхливому кипені бризок.
Ахаб похитнувся, провів рукою по чолі.
– Я сліпну; руки, простягніться переді мною, щоб я міг іти наосліп. Чи вже ніч довкола?
– Кит! Корабель! – надривалися у крику веслярі.
– Весла! Весла! Стань схилом до самої глибини, о море, щоб, поки не пізно, Ахаб востаннє, востаннє міг зійти по ньому до своєї цілі! Бачу – корабель! Корабель! Уперед, мої люди! Невже ви не врятуєте мій корабель?
Та коли веслярі швиргонули човен навперейми тяжким ударам хвиль, надтріснуті дошки на його носі проламалися, і за мить він уже занурився в море по самі борти, а матроси, стоячи по коліна у воді, метушилися, намагаючись заткнути пробій і вичерпати воду, що струменіла в нього.
Цієї миті на грот-щоглі завмер молоток у руці Тештіго; і червоний прапор, що огортав його, як плащ, раптом затріпотів перед ним у повітрі, мов його серце, що рветься вперед; а Старбак і Стабб, що стояли внизу на бушприті, водночас з індіанцем побачили, як чудовисько наближається до корабля.
– Кит! Кит! Стерно на борт! О любі вітри, підтримайте ж мене! Не дайте Старбаку вмерти – якщо йому суджено вмерти, – зомлівши, мов слабка жінка! Стерно на борт, я сказав! Дурні, гляньте на його пащу! І це – після всіх моїх палких молитов, після мого відданого служіння? О Ахабе, поглянь, що ти накоїв. Так тримати! Стерновий, так тримати. Ні, ні! Знову на борт! Він розвертається, щоб рушити на нас! О, його невблаганний лоб насувається на того, хто до останнього стоятиме на посту. Господи, будь зі мною!
– Будь не зі мною, а піді мною, хто схоче допомогти Стаббу; бо Стабб теж стоятиме до кінця. Ач, як ти скалиш зуби, ките, та я теж сміюся з тебе! Коли хтось допомагав Стаббу, коли хтось не давав йому дрімати, як не його власне невсипуще око? А тепер бідолашний Стабб лягає спати на ліжнику, що надто вже м'який; якби ж хоч хмизом був напханий, чи що! Я сміюся з тебе, ките-скалозуб! Дивіться, ви, сонцю, місяце й зорі! Ви – вбивці славного хлопця, не гіршого з усіх, кому доводилося сконати! Утім я б із вами цокнувся, якби ви мені налили чарку! О-о! Чуєш, ките-скалозуб, тут можна буде добряче впитися. Чому ти тікаєш, Ахабе? Про мене, геть чоботи та куртку; нехай Стабб помирає в самих штанях! Та яка ж ця смерть вогка та пересолена… Ох, вишні, вишеньки! Що, Фласку, якби нам скуштувати хоч по одній спілій вишеньці перед смертю!
– Вишні? От якби опинитися там, де вони ростуть! Сподіваюся, Стаббе, що моя бідна матінка хоча б мою платню вже отримала; як ні, їй перепаде лише кілька дрібняків, бо це кінець.
На носі корабля непорушно стояли майже всі матроси, тримаючи в руках непотрібні тепер молотки, шматки дощок, остроги й гарпуни, з якими працювали досі; і, мов зачаровані, дивилися вони на кита, який мчав їм назустріч, дивно похитуючи своєю убивчою головою і збурюючи навколо себе широке коло миготливої піни. У його подобі до них наближалася розплата, швидка покара, вічне зло; і всупереч усьому, що могла вдіяти смертна людина, тяжка біла твердиня його лоба вдарила з правого борту в ніс корабля, так що і люди, й щогли здригнулися. Дехто впав на палубу долілиць. Наче зрушені клотики на щоглах, похитнулися голови гарпунерів на їхніх бичачих шиях. І всі почули, як шумує вода, стрімко ринувши у пробій, мов гірська річка на дні урочища.
– Корабель! Катафалк!.. Другий катафалк! – скрикнув Ахаб, стоячи у своєму вельботі. – І з американської деревини!
Пірнувши під похилений корпус корабля, кит проплив уздовж кіля; а потім, розвернувшись під водою, знову швидко виринув на поверхню, та вже з іншого боку, за кілька ярдів від човна Ахаба, і якийсь час нерухомо лежав на воді.
– Я відвертаюся від сонця. Гей, Тештіго! Я не чую твого молотка. О ви, три мої несхитні вежі; ти, міцний кілю, ти, корпусе, що піддався лише удару бога, ти, міцна палубо, і вперте стерно, і ніс, спрямований до Полюса, – о мій кораблю у смертній славі! Невже ти загинеш – і без мене? Невже я позбавлений останньої розради, яку має останній із невдах-капітанів! О самотня смерте самотнього життя! Тепер я відчуваю, що моя найвища велич – у висоті скорботи. Хо, хо! Прилиньте ж сюди з найглибших глибин, буремні хвилі мого минулого життя, і здійміться вище, щоб накрити собою пінні буруни моєї смерті! До тебе я пливу, всепереможний та не всевладний кит; я б'юся з тобою до останку; з самого пекла завдаю тобі удару; в ім'я ненависті видихаю на тебе мій останній подих. Тож нехай всі труни й катафалки втонуть на одній глибині! І якщо жоден із них не буде моїм, нехай я розірвуся на шматки, все ще женучись за тобою, хоч і прикутий до тебе, клятий кит! Ось я кидаю зброю!
Гарпун був кинутий; поранений кит рвонувся вперед, лінь, як вогонь, побіг у жолобі – і зачепився. Ахаб схилився, щоб його вивільнити, і вивільнив; але стрімка петля охопила його за шию і безшумним зашморгом, як душать свою жертву турки в сералі, витягла з вельбота, перш ніж матроси встигли схаменутися. А наступної миті товстий угин на одному кінці ліня випорснув з порожньої бочки, збив з ніг одного з веслярів і, стьобнувши по воді, зник у безодні.
На якусь мить усі заціпеніли; потім озирнулися. «Корабель! Великий Боже, де корабель?» Скоро вони розгледіли в моторошній імлі привид корабля, що зникав, наче фата-моргана; тільки щогли випиналися з води; а на них, прикуті божевіллям, чи вірністю, чи долею, стояли троє чатових – язичники-гарпунери. І в цю мить концентричні кола захопили останній вельбот, і він разом з усією командою, з веслами та руків'ями острог, що плавали поблизу, з усім, що було на ньому живого й неживого, закружляв у вирі, у якому безслідно зник «Пеквод».
Та коли хвилі вже накривали голову індіанця, що стояв на грот-щоглі, яка тепер виступала з води лише на кілька дюймів і спокійно, наче глузуючи, вимахувала над згубними бурунами розмаєним прапором, – у цю мить червоношкіра рука з молотком піднялася в повітря і розмахнулася, ще міцніше прибиваючи прапор до потопаючої стеньги. Яструб, що зловтішно супроводжував останній клотик униз від його одвічної домівки серед зірок, дзьобаючи прапор і заважаючи Тештіго, випадково залопотів крилом між стеньгою і молотком; наче
