холерної епідемії дехто ходить, приклавши до рота просоченого камфорою носовика, так само і тютюновий дим був для Стабба своєрідним дезінфікуючим засобом проти всіх людських турбот і тривог.
Третім помічником був Фласк, уродженець Тисбері, що на острові Вейньярд; опецькуватий, гладкий молодик, що надто вороже ставився до китів, наче вважав могутніх левіафанів своїми природними і спадкоємними супротивниками і взяв на себе почесний обов'язок убивати їх при кожній зустрічі. Йому було незнайоме відчуття шанобливого остраху перед багатьма дивними і таємничими рисами морського велетня, так само як не властива будь-яка думка про пов'язану з ними небезпеку, і через те в його примітивному уявленні чудесний кит був чимось на кшталт велетенської миші або, щонайбільше, морського щура; і потрібна була лише певна хитрість, трохи часу та вміння, щоб його вбити і виварити. Ця нерозумна й неусвідомлена безстрашність викликала в нього глузливо-поблажливе ставлення до кита; він полював на китів просто для забавки, і трирічне плавання навколо мису Горн було для нього лише довготривалим жартом. Як тесля розділяє цвяхи на куті й різані, так само можна поділити і все людство. І малий Фласк був, звісно, цвяшком кутим, призначеним для того, щоб тримати міцно і довго. На «Пекводі» його прозвали Водорізом, бо зовні він вельми нагадував короткий брусок квадратного перерізу, відомий у китобоїв Арктики під цією назвою, – утиканий убитими в нього дерев'яними пальцями, що стирчать врізнобіч, він допомагає кораблю боронитися від натиску крижаних арктичних хвиль.
Такі були Старбак, Стабб і Фласк – найвпливовіші члени нашого екшажу. За всіма законами промислу їм належали командні посади у трьох наших вельботах. У майбутній великій битві, коли капітан Ахаб почне спрямовувати на китів свої війська, ці три китобої стануть його полководцями. А ще вони, озброєні довгими, наче піки, зазубреними острогами, нагадували трьох уланських офіцерів, гарпунери ж у моїй уяві уподібнювалися до ратників зі списами.
На китобійних кораблях кожен із помічників капітана, який очолює команду вельбота, як той середньовічний лицар, має свого зброєносця – стернового і гарпунера, який у разі потреби подає йому запасну острогу замість безнадійно покривленої чи вибитої з рук під час нападу; звичайно цих двох людей пов'язують дуже близькі і дружні стосунки; і тому я гадаю, що слід перелічити гарпунерів «Пекводу» і назвати, з ким із помічників плавав кожний.
Передусім згадаємо Квіквега, якого обрав собі у зброєносці Старбак. Та з Квіквегом ми вже знайомі.
Наступним іде Тештіго, чистокровний індіанець з Гейхеда, найзахіднішого кінця острова Вейньярд, де донині збереглися рештки поселення червоношкірих, яке тривалий час постачало на сусідній острів Нентакет відважних гарпунерів. Довге, рідке, синяво-чорне волосся Тештіго, його випнуті вилиці і темні круглі очі, навдивовижу великі для індіанця, з якимось антарктичним блиском, – наводили на думку, но він є прямим і законним спадкоємцем гордих воїнів-мисливців, що колись із луком у руках вистежували могутніх лосів у пралісах Нової Англії. Але сам Тештіго не полював на дикого лісового звіра, він переслідував великих китів у морях; і влучний гарпун сина гідно посів місце батьківської стріли, що завжди потрапляла в ціль. При погляді на його червонясто-коричневе, жилувате і по-зміїному гнучке тіло ви готові були зрозуміти марновірні уявлення перших пуритан і майже погодитись із ними в тому, що цей дикий індіанець є сином князя Повітряної Стихії[135]. Тештіго був зброєносцем другого помічника, Стабба.
Третім гарпунером був Деггу, чорний як смола негр-велетень із лев'ячою ходою, справжній тобі Агасфер[136]. У його вухах гойдалися такі величезні золоті кільця, що матроси називали їх римами і жартували щодо них, мовляв, зручно було б кріпити фали. Ще юнаком Деггу з доброї волі найнявся на китобійний корабель, що став на якір у відлюдній бухті біля його рідних берегів. На своєму віку він побував, окрім Африки, лише в Нентакеті і в далеких язичницьких портах, у які заходять китобої; усі ці роки він провів у героїчній гонитві за китами, плаваючи на кораблях, власники яких звертають особливу увагу на підбір команди; ось чому Деггу зберіг усі дикунські чесноти і походжав по палубі, здіймаючись, наче жираф, у всій величі своїх шести футів п'яти дюймів зросту. Дивитися на нього знизу вгору було якимось фізичним приниженням; стоячи поруч з ним, біла людина скидалася на малий білий прапор, що просить про перемир'я грізну фортецю. Сміх та й годі, що цей величний негр, цей Агасфер-Деггу був зброєносцем малого Фласка, який виглядав поруч із ним наче мізерний пішак.
Що ж до решти членів нашого екіпажу, зазначимо, що серед багатьох тисяч матросів, які в наші часи плавають на американських китобійних кораблях, навряд бодай половина є американцями від народження – хоча командири майже всі без винятку американці. Те саме можна сказати і стосовно американської армії і нашого військового та торгового флоту, а також про інженерні частини, що будують шляхи й канали. Те саме, – бо в кожному разі Америка щедро постачає мізки, а весь інший світ з такою самою щедрістю постачає м'язи. Багато китобоїв походять із Азорських островів, куди нентакетські кораблі часто приходять саме для того, щоб поповнити свій екіпаж суворими жителями цих скелястих берегів. З цією ж метою китобої з Лондона чи Гулля дорогою до Гренландії заходять на Шетландські острови; а повертаючись назад, вони завозять шетландських матросів додому, невідомо, що є цьому причиною, але найкращими китобоями завжди бувають остров'яни. І на «Пекводі» майже всі були остров'янами, так би мовити, ізоляціоністами, які не визнають спільного людського континенту і живуть кожний на окремому континенті свого існування. Та яку чудову федерацію тепер утворили ці ізоляціоністи, об'єднавшись над одним і тим самим кілем! Ціле посольство Анахарсиса Клутца[137] з усіх островів і з усіх кінців землі, що супроводжувало на «Пекводі» старого Ахаба в його прагненні притягти до суду всі неправди світу; небагато хто повернувся живим із цього бою. Мале негреня Піп – ось він не повернувся, ні! він покинув нас іще раніше. Бідне хлопченя з Алабами! Невдовзі ви побачите його на баку похмурого «Пекводу», де він б'є у бубон, віщуючи ту вічну годину, коли його покличуть на ют і накажуть лізти вгору, до янголів, і звідти вигравати хвалу на своєму бубні, щоб, заживши слави боягуза тут, там вважатися сміливцем!
Розділ 28
Ахаб
Минуло вже кілька днів відтоді, як ми покинули Нентакет, а капітан Ахаб так і не з'явився на палубі. Його помічники несли вахту по черзі, і можна було б подумати, що вони – єдині командири на кораблі, якби вони часом не виходили з капітанської каюти з такими несподіваними, проте беззаперечними наказами, що вся оманливість їх влади одразу ж ставала очевидною. Там, унизу, перебував їхній володар і диктатор, досі невидимий для тих, хто не мав права входити до святої святих – капітанської каюти.
Щоразу, піднімаючись на палубу після закінчення вахти внизу, я поглядав на ют – чи не з'явилося там нове обличчя; бо моя недавня неясна тривога при думці про таємничого капітана тепер, у морській самотині, перетворилася на якесь сум'яття, і воно дедалі зростало під впливом тієї диявольської бридні, яку патякав той обідранець Ілія і яку я тепер все частіше згадував – несвідомо, проте з болісною чіткістю. Я не мав сили супротивитися спогадам, хоча іноді і сам ладен був сміятися з дивно урочистих слів портового пророка. Та хоч які сильні були ці лихі передчуття, хоч яким глибоким був мій неспокій – щоразу, оглядаючи палубу, я переконувався, наскільки безпідставними є ці відчуття. Щоправда, екіпаж у своєму складі, в тому числі й гарпунери, був збіговиськом більш диким, строкатим та грубим, ніж мирні екіпажі торгових кораблів, на яких я плавав досі; проте я пояснював це – і цілком справедливо – суворою своєрідністю цієї жорстокої скандинавської професії, якій я вже присвятив себе без вороття. А вигляд трьох головних командирів, трьох помічників капітана, наче був розрахований на те, щоб розвіяти всі ці невиразні страхи, надати впевненості й бадьорості на початку тривалої подорожі. Це були три прекрасні командири, три хороші – кожен по-своєму – чоловіки, яких тепер не так часто можна зустріти, і всі троє американці – з Нентакету, Вейньярда і Кейп-Кода.
Наш корабель вийшов із гавані на саме Різдво, тож спочатку нас супроводжував лютий полярний мороз, попри те що ми весь час тікали від нього на південь, із кожним градусом і кожною мінутою північної широти лишаючи позаду безжальну зиму з її нестерпним холодом. І ось одного туманного ранку, що був уже не таким похмурим, та все ж досить сірим і тьмяним, коли корабель під попутним вітром мчав уперед, у лютому пориві розтинаючи морське тіло, – я піднявся на палубу на поклик вахтового, поглянув, як звичайно, у бік гакаборту і здригнувся. Дійсність була страшнішою від уяви: на юті стояв капітан Ахаб.
На ньому не було помітно жодних ознак звичайної тілесної недуги і недавнього одужання. Він був наче засуджений до спалення живцем, та в останню мить знятий із вогнища, коли полум'я лише опалило його тіло, та ще не встигло перетворити його на попіл, не встигло відібрати в нього нагромадженої за довгі роки сили. Весь він, високий і кремезний, був наче вилитий з чистої бронзи, набувши довіку незмінної форми, наче литий Персей Челліні[138]. Визираючи з-під сплутаного сивого волосся, униз по засмаглій задубілій щоці і шиї бігла, ховаючись внизу під одягом, синьо-біла смуга. Вона нагадувала вертикальний слід, який блискавка випалює на високому стовбурі могутнього дерева; пронизуючи його по всій довжині, але не зачепивши жодної гілки, вона зриває і трощить темну кору, перш ніж піти в землю і залишити на старому дереві, так само живому і зеленому, довге вузьке тавро. Була в нього ця смуга від народження чи якась жахлива рана залишила такий білий рубець – цього, звичайно, ніхто сказати не міг. Із мовчазної згоди упродовж усього плавання на «Пекводі» про це майже не говорили. Тільки одного разу старший земляк Тештіго, літній індіанець з Гейхеда, став марновірно стверджувати, наче Ахаб отримав це тавро тільки у віці повних сорока років, і не в сутичці з ворогом, а під час борні морських стихій. Проте це дике твердження можна вважати спростованим словами сивого матроса з острова Мен, немічного старого, що одною ногою вже стояв у могилі і ніколи до цього не плавав на нентакетських кораблях і не бачив лютого Ахаба. А втім, давні матроські вірування, завжди живі фантастичні вигадки, яких він пам'ятав безліч, наділяли старого в очах інших надприродним даром прозірливості. Тому ніхто з білих матросів не посмів сперечатися з твердженням старого, що, коли капітану Ахабу судилося коли-небудь спочити вічним сном – що важко собі уявити, додав він стиха, – ті, кому доведеться виконати останній обов'язок перед небіжчиком і обмити тіло, переконаються: це в нього біла родима пляма від тімені до п'ят.
