За часів стародавніх вікінгів трони залюблених у море датських королів, якщо вірити легенді, виготовляли з іклів нарвала. Хіба можна було тепер, дивлячись на Ахаба, який сидів на кістяній тринозі, не подумати про королівську велич, утілену в його постаті? Адже Ахаб був ханом морів, і богом палуби, і великим володарем левіафанів.
Він покурював, і густий дим невпинно випливав з його рота леткими клубами, які вітер жбурляв назад, йому в обличчя. «У чому ж річ? – мовив він нарешті, звертаючись до самого себе і витягши з рота мундштук. – Куріння вже не заспокоює мене. О, моя люлько! Мабуть, непереливки мені, якщо твої чари ослабли. Моя доля – тяжка праця і знегоди, а не розваги, я ж бо, дурний, весь час курю і пускаю дим проти вітру; так завзято пускаю проти вітру дим, наче посилаю в повітря, як кит, що помирає, свої останні фонтани – наймогутніші, найгрізніші. Навіщо мені люлька? Їй би в тиші та супокої переплітати білі димові кола з білими шовковими кучерями, а не з такими сивими розкошланими патлами, як у мене. Годі курити…»
І він жбурнув запалену люльку в море. Вогонь зашипів у воді, ще мить – і корабель промчав над тим місцем, де лишилися бульбашки від затонулої люльки. А по палубі, низько насунувши капелюха, своєю хиткою ходою знову крокував Ахаб.
Розділ 31
Королева Меб[139]
Вранці Стабб розповідав Фласку:
– Я в житті ще не бачив таких чудних снів, Водоріз. Уяви собі, мені наснилося, наче наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою; а коли я спробував дати йому здачі, то, клянуся тобі спасінням душі, хлопче, у мене ледь нога не відпала. А потім дивлюся – Ахаб стоїть, наче якась піраміда, а я ще по-дурному вимахую ногою. Та ось що дивно, Фласку, – ти ж знаєш, яка чудасія може інколи наснитися, але то справді було дуже дивно: хоч як я лютився на нього, а все одно думав, що це не така вже й тяжка образа, оцей копняк. «Ну то й що, – казав я собі, – чого я так розходився? Адже нога не справжня». Це ж велика різниця, чим тебе вдарили: живою ногою або ж рукою чи якимось неживим предметом. Ось тому, Фласку, ляпас кривдить у тисячу разів сильніше, ніж удар дрючком. Живий дотик наче обпалює, хлопче. І в цьому сні все так перемішалося та переплелося – я стою й гамселю його, аж пальці на нозі позбивав об цю бісову піраміду, а сам собі думаю: «Та яка там у нього нога? Просто тичка. Наче кістяна тростина. Їй-право, це ж він просто жартома копнув мене тростиною, а не дав мені образливого копняка. І до того ж, – це я так собі міркував, – подивися як слід: у нього на кінці ноги – там, де має бути ступня, – просто гострий шпичак; якби якийсь селюк копнув мене босою ногою, то була б тяжка, жахлива образа. А тут образа просто переведена нінащо, заточена в голку». Та отут сталася справжня кумедія, Фласку. Я ще гамселив ногою по піраміді, аж раптом хтось узяв мене за плечі. Дивлюся – то якийсь наїжачений старий горбань, схожий на водяника. Він хапає мене за плечі, розвертає і каже: «А що це ти таке робиш?» Ото був переляк! Пика в нього – не дай боже! Та якось зібрався на силі і відказую: «Що я роблю? А тобі яке діло, любий містере Горбань? Чи теж хочеш дістати копняка під зад?» їй-богу, Фласку, я ще й сказати цього не встиг, а він повернувся до мене задом, нахилився, підсмикнув поділ із водоростей – і як ти гадаєш, що я там побачив? Знаєш, друже, скажу тобі по правді – весь зад у нього був усипаний цвяхами, вістрям назовні! Я поміркував і кажу: «Ні, мабуть, я не буду давати тобі копняка». – «Мудро, Стаббе, дуже мудро», – відповів він і взявся повторювати це знову й знов, і шамкотить ротом, мов стара бабця. Я побачив, що він не може зупинитися, тільки бубонить: «Мудро, Стаббе, дуже мудро», – і подумав, що можна знову приступатися до піраміди. Та ледве я звів ногу, як він гримнув на мене: «Ану припини!» – «Ти що, – кажу, – чого ти, старий?» – «Слухай, – каже він. – Давай з тобою про це поговоримо. Капітан Ахаб дав тобі копняка?» – «Еге ж, – кажу, – і саме в оце місце». – «Гаразд, – продовжує він. – А чим? Кістяною ногою?» – «Так». – «Ну, тоді, – каже він, – що тобі не подобається, мій мудрагелю Стабб? Адже він тебе копнув заради твого ж блага. Він ударив тебе не якимось сосновим цурпалком, правда ж? Тобі дала копняка велика людина, Стаббе, і до того ж – благородною, прекрасною китовою кісткою. Це ж велика честь для тебе. Отак і треба це сприймати. Слухай, Стаббе, у старій Англії родовиті лорди вважають за найвищу честь для себе, якщо королева вдарить їх і посвятить у лицарі ордену Підв'язки[140]; а ти, Стаббе, можеш пишатися з того, що тебе вдарив старий Ахаб і посвятив у мудреці. Затям, що я тобі скажу: нехай він нагороджує тебе копняками, вважай його копняки почесними і ніколи не роби спроби вдарити його у відповідь, бо це тобі не по силі, мудрий Стаббе. Бачиш оцю піраміду?» І тут він якимось дивом поплив від мене в повітрі. Я захропів, повернувся на другий бік – і прокинувся в себе на ліжку! То якої ти думки про цей сон, Фласку?
– Не знаю. Як на мене, дурня якась, та й годі.
– Може, й дурня. Та мене вона зробила розумним, Фласку. Бачиш, отам стоїть Ахаб і дивиться кудись убік, за корму? Отож найліпше, що ми можемо зробити, – це дати старому спокій і ніколи йому не суперечити, хоч би що він казав. Ану стривай, що він вигукує? Послухай!
– Гей, на щоглах! Пильнуйте, ви всі! У цих водах мають бути кити! Якщо побачите білого кита, волайте на всю горлянку!
– А про це що ти скажеш, Фласку? Таки є тут щось чудне, еге ж? Ти чув коли-небудь таке – білий кит! Кажу тобі, у повітрі висить щось дивне. Треба пильнувати, га, Фласку? Ахаб щось лихе намислив. Та краще помовчати; він іде сюди.
Розділ 32
Цетологія
Ми вже сміливо розтинаємо морський простір; мине ще якийсь час, і ми геть загубимось у безмежжі відкритого океану. Та перш ніж це станеться, перш ніж повитий водоростями корпус «Пекводу» загойдається біля обліпленої мушлями туші левіафана, із самого початку слід звернути особливу увагу на одне загальне питання, розгляд якого є конче необхідним для глибокого і всебічного розуміння тих окремих відкриттів, порівнянь і згадок, які нас іще чекають попереду.
Я маю на увазі детальну класифікацію всіх різновидів китоподібних, яку мені дуже хотілося б тут навести. Проте це не так легко зробити. Таке завдання не легше за спробу класифікувати всі складові світового хаосу. Ось що кажуть із цього приводу найавторитетніші представники сучасної науки.
«Жодна галузь зоології не є такою заплутаною, як та, що називається цетологією», – пише капітан Скорсбі, 1820 р. від Р. X.
«До моїх намірів не входить – навіть коли б я був у змозі це зробити – дослідження існуючих способів поділу китоподібних на класи і родини. Спеціалісти так і не дійшли згоди у цьому питанні», – стверджує корабельний лікар Бійл, 1839 р. від Р. X.
«Непристосованість до проведення досліджень на великій глибині». «Непроникні перепони, що заважають нашому вивченню китоподібних». «Терниста стежина». «Усі ці неповні дані можуть тільки краяти серце натураліста». Так говорять про кита великий Кюв'є, Джон Хантер і Лессон, ці світила зоології та анатомії. Проте хоч істинні знання є мізерними, існує безліч книг на цю тему. Так воно буває всюди, так само і в цетології, або науці про китів. Було багато людей – великих і не дуже, давніх і сучасних, моряків і сухопутних, – які чи то детально, чи побіжно згадували китів. Простежте очима хоча б деякі імена: автори Біблії; Арістотель; Пліній; Альдрованді; сер Томас Браун; Джеснер; Рей; Лінней; Ронделеціус; Віллоубі; Грін; Ерстеді; Сібальд; Бріссон; Мартен; Лесепед; Боннетерр; Демаре; барон Кюв'є; Фредерік Кюв'є; Джон Хантер; Оуен; Скорсбі; Бійл; превелебний Т. Чівер. Але чим обмежуються узагальнюючі висновки цих творів, ми вже бачили з наведених вище уривків. З усіх перелічених тут авторів лише ті, що йдуть після Оуена, бачили живих китів на власні очі, і лише один із них був справжнім ловцем китів і професійним гарпунером. Я кажу про капітана Скорсбі. Щодо окремих питань, пов'язаних із гренландським, або справжнім, китом, він є найбільшим авторитетом з усіх, що існують. Але Скорсбі не знав і не писав нічого про великого спермацетового кита, порівняно з яким гренландський кит взагалі не вартий того, щоб про нього згадували. Тож нехай буде сказано тут, що гренландський кит – це узурпатор на морському престолі. Він навіть не найбільший за розмірами з усіх китів. Проте за стародавнім правом першості у претензіях, а також завдяки безвісті, у якій ще сімдесят років тому перебував міфічний або зовсім невідомий людям спермацетовий кит-кашалот, а в такій безвісті він перебуває і донині в усьому світі, за винятком келії вченого й окремих промислових портів, – ця узурпація була повною з усіх поглядів. Досить переглянути ті місця у великих поетів минулого, де згадуються левіафани, щоб стало зрозумілим, що для них в океані був один непереможний володар – гренландський кит. Та настав час оголосити новину. Ми на Черінг-Кросі[141]; слухайте ж, люди, слухайте, гренландського кита скинули з престолу, нехай царює кашалот!
Існує лише дві книги, в яких вдаються до спроби зобразити живого кашалота, і ця спроба певною мірою була успішною. Це книги Бійла і Беннета; обидва свого часу плавали корабельними лікарями на англійських китобійцях у Південних морях, і обидва – люди сумлінні, яким можна довіряти. Цілком природно, що їхні праці містять не надто багато оригінальних даних про спермацетового кита, проте в цілому їх відомості просто чудові, хоча й обмежуються здебільшого тільки науковим описом. Проте ні в науковій, ні в художній літературі кашалота досі не піддали всебічному вивченню. Його біографія значно більшою мірою, ніж в інших китів, лишається ненаписаною. Різні види китів слід класифікувати в доступний і наочний спосіб, для початку хоча б у приблизній схемі, яку наступні дослідження могли б доповнити поступово. І оскільки ніхто з більш достойних претендентів не робить цю справу, я пропоную читачеві результати власних жалюгідних зусиль. Не обіцяю нічого завершеного, бо будь-яке людське діяння, оголошене завершеним, саме тому приречене на загибель.
