Але, попри те що ці дикуни обідали в капітанській каюті і навіть, можна сказати, жили в ній, – позаяк не були домосідами за своєю природою, вони з'являлися тут лише під час спільних трапез та ще перед сном, проходячи через каюту до свого власного помешкання.
У цьому питанні Ахаб не був винятком серед інших американських капітанів-китобоїв; подібно до них, він дотримувався думки, що каюта є його законною і неподільною власністю, а всі інші можуть з'являтися тут лише з його ласки. Тому, відверто кажучи, помічники і гарпунери на «Пекводі» жили не в каюті, а за її межами. І, увійшовши туди, вони уподібнювалися до вхідних дверей, які на мить обертаються всередину оселі, щоб наступної миті опинитися ззовні, і здебільшого перебувають на відкритому повітрі. Але від цього вони небагато втрачали; у каюті було незатишно, і до Ахаба зверталися хіба що в ділових питаннях. Ахаб формально належав до християнського світу, але своєю сутністю був йому чужий. Він жив серед людей, як останній ведмідь гризлі на заселених людьми берегах Міссурі. І подібно до дикого лісового вождя Догана[158], який проводив зиму в дуплі, смокчучи власні лапи, душа Ахаба в сувору буремну зиму його старості заховалася в дуплистому стовбурі його тіла і похмуро смоктала там лапу темряви.
Розділ 35
Чатові
Стало на годині; і за усталеною між матросами чергою мені довелося вперше стояти чатовим на топі щогли.
На всіх американських китобійних кораблях чатовий стає на верхівку щогли майже тієї самої миті, коли корабель вийде з гавані; хоча буває, що понад п'ятнадцять тисяч миль відділяє корабель від промислової зони. А якщо після чотирьох-п'яти років плавання корабель, наближаючись до рідних берегів, несе на борту хоч одну порожню посудину, то чатові стоять нагорі до останньої хвилини! І поки його щогли не загубляться в лісі портових кранів, корабель не полишає надії забити ще одного кита.
Оскільки посада чатового на верхівці щогли – як на суходолі, так і на морі – є дуже цікавою і давньою, я дозволю собі зробити невеликий відступ. Мені здається, найпершими чатовими на щоглі були стародавні єгиптяни, бо у своєму дослідженні не виявив нікого, кого б міг вважати їхніми попередниками. Щоправда, їх пращури, будівничі Вавилонської вежі, безперечно, свого часу зробили спробу спорудити найвищу у всій Азії, а також і в Африці щоглу; та оскільки ця велетенська кам'яна щогла ще до того, як було покладено останню цеглину, повалилася за борт, зметена грізним штормом Божого гніву, ми не можемо визнати першість за вавилонськими будівельниками. Оголошуючи єгиптян народом чатових на щоглі, я беру за основу вельми поширену серед археологів думку, що перші піраміди були зведені для астрономічних спостережень: така теорія знаходить переконливе підтвердження у своєрідній східчастій формі цих чотиригранних будівель, по яких стародавні астрономи велетенськими кроками, страшенно високо піднімаючи ноги, вилазили на саму верхівку і звідти гучними криками сповіщали про появу нових зірок, так само як на сучасному кораблі чатові сповіщають криками про появу на обрії вітрила, землі чи кита. В особі святого Стовпника, того славетного християнського відлюдника давніх часів, який збудував собі в пустелі високий кам'яний стовп і на його верхівці провів решту днів своїх, піднімаючи собі їжу мотузкою, – в його особі ми бачимо чудовий приклад безстрашного чатового на щоглі, якого ні туман, ні мороз, ні дощ, ні град, ні заметіль не могли змусити спуститись і хто, несхитно відстоявши свою вахту, у прямому розумінні, помер на посту. За наших днів чатові на щоглі – це військо із заліза, каменю та бронзи; вони мужньо стоятимуть на посту в лютий шторм, але неспроможні сповіщати криком про побачені дива. Наприклад, Наполеон. Він стоїть, схрестивши руки, на вершині Вандомської колони майже в ста п'ятдесяти футах над землею, і йому байдуже, хто владарює внизу, на палубі, – Луї-Філіп[159], чи Луї Блан[160], чи Луї-Диявол[161]. І великий Вашингтон теж стоїть на недосяжній висоті, на вершині своєї величної грот-щогли в Балтиморі, і його колона, наче Геркулесів стовп[162], позначає межу людської величі, яку мало хто із смертних може перевищити. Так само і адмірал Нельсон стоїть чатовим на верхівці щогли з гарматного чавуну, на Трафальгарській площі; і навіть коли лондонський димовий смог ховає його від людських очей, це є ознакою того, що невидимий герой лишається на своєму посту – адже де вогонь, там і дим. Проте ні великий Вашингтон, ні Наполеон, ні Нельсон ніколи не відгукнуться, якщо озватися до них знизу, хоч як би благали їх про пораду ті, хто нестямно метушиться по палубі в них під ногами; а їхній духовний зір, напевно ж, прозирає крізь густу пелену майбутнього і бачить мілини та рифи, які слід оминути.
Спроба об'єднати з якоїсь точки зору сухопутних і морських чатових на щоглі може видатися безпідставною; але про те, що насправді це зовсім не так, свідчить одне міркування, яке залишив нам Обед Мейсі, єдиний літописець острова Нентакет. Шановний Обед розповідає, що в давні часи, коли китобійний промисел тільки зароджувався і кораблі ще не ходили в регулярні рейси за здобиччю, остров'яни встановлювали в прибережному піску високі щогли, на які вилазили чатові, використовуючи для цієї мети бруски з цвяхами – подібно до того, як кури в курнику вилазять на свої сідала. А кілька років тому такий самий спосіб застосували китобої Нової Зеландії – чатові, побачивши кита, давали знак вельботам, що стояли напоготові при березі. Але тепер цей спосіб застарів, і тому звернімося до єдиного справжнього топа щогли, до топа щогли китобійного корабля в морі. Від зорі до зорі чатові стоять на верхівках усіх трьох щогл, і матроси чергуються там (як біля стерна) кожні дві години. Ясного дня в тропіках стояти на щоглі дуже приємно, а для людини мрійливої, схильної до роздумів – це просто найвища втіха. Ти стоїш, на сто футів здіймаючись над безмовною палубою, ніби крокуючи по морській безодні на велетенських дибах – щоглах; а внизу, під твоїми ногами, пропливають страхітливі морські чудиська, мов кораблі, що колись пропливали між чобітьми славного колоса Родоського[163]. Ти стоїш, самотній в океанському безмежжі, і лише хвилі порушують величний супокій довкола. Корабель дрімотно коливається, заколисаний пасатом; усе навкруги навіває спокій. Під час тропічних китобійних рейсів ви завжди перебуваєте в спокої; ви не чуєте жодних новин, не читаєте часописів, екстрені випуски не турбують вас даремно сенсаційними описами буденних подій; ви не чуєте про сум'яття в країні, про банкрутство, про падіння акцій, і вас ніколи не хвилює, що сьогодні на обід, – адже ваші запаси провіанту на три роки вперед надійно зберігаються в бочках, і протягом цього часу ваш стіл буде досить одноманітним.
У три– або чотирирічному китобійному рейсі, які часто здійснюються до Південних морів, загальна кількість годин, проведених вами на топі щогли, нерідко становить кілька місяців. От тільки шкода, що місце, де ви проведете таку значну частину свого життя, геть позбавлене комфорту, який робить такими затишними й приємно замкненими постіль, корабельне ліжко, катафалк, сторожку вартового, кафедру проповідника, екіпаж та інші тісні приміщення, якими люди користуються, щоб усамітнитися на деякий час. Тут за сидіння править вам верхівка грот-щогли, де ви стоїте на двох тонких паралельних дошках (по-моєму, вони бувають тільки на китобійних кораблях), що називаються топ-краспиці. Хвилі кидають корабель у різні боки, і новачок почувається тут не зручніше, ніж у бика на рогах. Щоправда, у холодну годину можна взяти із собою нагору свій будиночок – у вигляді бушлата; але ж, власне кажучи, навіть найтепліший бушлат не більше нагадує будинок, ніж голе тіло; так само, як наша душа ув'язнена у своїй тілесній камері і не може пересуватися в ній вільно, а тим паче виборсатися назовні, не наразившись на небезпеку загинути (подібно до недосвідченого мандрівника, якому взимку спало на думку перейти засніжені Альпи), так само і бушлат – це не будинок, а лише упаковка чи другий шар шкіри, що нас укриває. І так само, як неможливо розмістити в нашому тілі книжкову полицю чи шафу, з бушлата ніколи не зробиш затишного кабінету.
У світлі цих міркувань викликає щирий жаль та обставина, що топ щогли китобійного корабля в південних рейсах не оснащений такою невеличкою спорудою – щось подібне до шпаківні, – яку називають воронячим гніздом; такі споруди захищають чатових на китобійцях Гренландської флотилії від лютої негоди Льодовитого океану.
У творі капітана Сліта[164], призначеному для домашнього читання біля каміна, що називається «Плавання серед айсбергів у гонитві за гренландським китом з одночасною метою повторного відкриття віддалених давньоісландських колоній у Гренландії», у цьому чудовому творі чатові на верхівці щогли використовують детально описане «вороняче гніздо», що на той час являло собою новий винахід, вперше застосований на «Торосі», як називався славний корабель капітана Сліта. Так він і пише: «Вороняче гніздо Сліта», – вшановуючи самого себе як винахідника і власника патенту і геть відкидаючи недоречну скромність; певно, він гадав, що коли ми даємо імена нашим дітям (у цьому разі справедливо вважаючи батьків винахідниками і власниками патенту), то можемо називати на свою власну честь і будь-який інший зі своїх витворів. Зовні вороняче гніздо Сліта нагадує велику бочку або трубу; воно відкрите згори, проте має пересувний бічний щиток, яким можна затулятися від вітру під час шторму. Цю бочку встановлюють на самій верхівці щогли, тож залазити в неї доводиться крізь вузький отвір у дні. З того боку, що звернений до корми, міститься зручне сидіння, а під ним скриня, де зберігаються парасолі і теплий одяг. І в передній стінці є щось подібне до шкіряної кишені, до якої можна покласти люльку, рупор, далекоглядну трубу та інші супутні предмети. Капітан Сліт пише, що він сам, коли йому доводилося чатувати у своєму воронячому гнізді, завжди брав із собою рушницю (щоб встановити її, спираючи на бічну кишеню), порохівницю і дріб на той випадок, якщо несподівано з'являться нарвали чи мандрівні морські однороги, яких так багато в північних водах; річ у тім, що стріляти в них з палуби неможливо – заважають хвилі, – а от згори стріляти просто чудово.
Капітан Сліт залюбки змальовує найдрібніші деталі свого воронячого гнізда; однак, попри те, що він довго й ретельно описує свої досліди з малим компасом, якого він тримав нагорі, аби уникнути помилок, викликаних, за його словами, «місцевим тяжінням», яке впливає на нактоузні магніти, – помилок, спричинених горизонтальною близькістю цвяхів, гвинтів та заклепок у палубі корабля, а на «Торосі» – ще й тією обставиною, що серед членів екіпажу було забагато ковалів-п'яниць, – коротко кажучи, хоч капітан Сліт, з усією його мудрістю та освіченістю, багатослівно розводиться про «нактоузний нахил», «азимутні спостереження» та «допустимі похибки», сам він, капітан Сліт, добре знає, що був не настільки заглиблений у свої роздуми про силу магнітного тяжіння, щоб не зважати на тяжіння повної фляги,
