яка зручненько вмостилася в цьому воронячому гнізді просто поруч з ним. І тому, хоч взагалі я поважаю і навіть люблю цього хороброго, чесного і освіченого капітана, мені здається, що з його боку негаразд замовчувати заслуги тієї фляги; адже вона була його вірним другом і розрадником, коли він у вушанці та рукавицях займався математикою на своїй верхотурі за десять сажнів від полюса.
Та коли в Південних морях китобійці не мають таких зручностей, як капітан Сліт і його Гренландська флотилія, вони, натомість, мають перевагу в погоді; над південними водами панує справжня благодать.
Коли підходила моя черга змінити чатового, я зазвичай починав дуже повільно підніматися по вантах, затримувався на марсі, щоб перемовитися словом із Квіквегом чи ще з кимось, хто спускався мені назустріч, потім піднімався ще трохи вгору, потім, неквапно перекинувши ногу через марса-рей, окидав поглядом усе водне пасовисько, а тоді вже поволі прибував до місця призначення.
Тут я мушу зняти тягар із душі, зробивши щире зізнання: я був поганеньким чатовим. Та і як я міг, лишившися наодинці із собою у такій височіні, де думки течуть вільно й щедро, де таїна всесвіту безроздільно володіла мною, – як я міг суворо дотримувати закон китобійця: «Пильнуй і повідомляй про все на палубу!»
Я мушу також щиро попередити вас, власники нентакетських кораблів! Стережіться наймати на ваші промислові кораблі блідих юнаків з високим чолом і запалими очима, юнаків, які схильні поринати в недоречні роздуми, юнаків, які виходять у море з Федоном[165], а не Боудичем[166] у голові. Стережіться їх, чуєте! Адже для того, щоб уполювати кита, його треба спершу побачити, а цей юний філософ-платонік зі своїми запалими очима десять разів обведе вас навколо земної кулі і не збагатить вас жодною пінтою спермацету. І не думайте, що це зайва пересторога. Адже за наших часів китобійний промисел є притулком для багатьох романтичних, меланхолійних і мрійливих юнаків, які, відчуваючи відразу до клопіткого сухопутного існування, шукають розради в дьогті та ворвані. Можливо, десь на щоглі якогось китобійного корабля, якому не пощастило, стоїть Чайльд-Гарольд і розчаровано промовляє:
Часом трапляється, що капітани дають нагінки цим задумливим юним філософам, звинувачуючи їх у тому, що їм «начхати» на успіх плавання, що їм незнайоме благородне славолюбство, а їхнє потаємне бажання – не побачити кита. Та ці нагінки – марна річ: адже в юних філософів поганий зір, вони недобачають, тож навіщо їм напружувати зорові нерви? А свої театральні біноклі вони залишають удома.
– Чуєш, ти, викрутню, – якось сказав гарпунер одному з таких юнаків. – Ми вже три роки плаваємо, а ти ще не підняв жодного кита! Коли ти стоїш нагорі, кити трапляються рідше, ніж зуби в курки.
Може, вони й справді не трапляють на очі, а може, навпаки, аж кишать поблизу; але цей задумливий юнак, заколисаний хвилями та мріями, поринає в таке дрімотне заціпеніння неясних, невиразних роздумів, що врешті-решт перестає відчувати самого себе; таємничий океан у нього під ногами здається йому образом глибокої, блакитної, безмежної душі, яка єдиним подихом надихає природу і людину; і все незвичайне, ледь видиме, летке і прекрасне, що ховається від його зору, будь-який плавець невидимої підводної істоти, що майне над хвилями, здається йому лише втіленням тих невловимих думок, які у своєму невпинному польоті на мить торкаються наших душ. У цьому дрімотному замилуванні твоя душа прагне до свого первісного лона; вона розпливається в часі й просторі, наче розвіяний пантеїстичний прах Кренмера[168], і лине до кожного з берегів нашої земної кулі.
І в тобі вже немає життя, окрім того, яким наділяє тебе сонна хитавиця корабля, що сам отримав її від моря, а море – від незбагненних божих припливів і відпливів. Та лише спробуй у цьому сні, у цій мрії ледь ворухнути рукою чи ногою, спробуй розтиснути пальці, і ти знову з жахом відчуєш самого себе. Ти летиш у Декартовому просторі[169]. І можливо, колись опівдні, у світлий, сонячний полудень, коли повітря таке прозоре, ти із судомним криком зірвешся і полетиш вниз головою у тропічне море, щоб зникнути в його лагідних хвилях назавжди. Пам'ятайте про це, ви, пантеїсти![170]
Розділ 36
На юті
Якось уранці, невдовзі після пригоди з люлькою, Ахаб за своїм звичаєм піднявся на ют одразу ж після сніданку. Тут о цій годині прогулюються капітани – так само, як на суходолі дехто після сніданку прогулюється в саду.
Його важкі кістяні кроки гупали по палубі, яка, наче геологічний пласт, уся була поцяткована круглими ямками – слідами цих незвичайних кроків. Якби ви насмілилися уважно роздивитися його зморшкуватий, Гулястий лоб, то ви б і на ньому побачили такі самі сліди – сліди невсипущої, невтомної, самотньої думи.
Але цього ранку ямини в нього на лобі здавалися ще глибшими, ніж завжди, і сліди його неспокійних кроків ще глибше відбивалися на палубі. Ахаб так захопився своєю думкою, що при кожному з його звичних поворотів – біля грот-щогли і біля нактоуза – наче було видно, як ця думка повертається разом з ним і крокує далі; вона так заволоділа ним, що здавалася внутрішнім відбитком його зовнішніх рухів.
– Поглянь-но, Фласку, – прошепотів Стабб, – курчатко прокльовується. Ще трохи – й вилупиться.
Минуло кілька годин. Ахаб то сидів у каюті, замкнувши двері, то походжав по палубі з тією ж несамовитою рішучістю в погляді.
Вечоріло. Раптом він закляк біля борту, спираючись кістяною ногою в пробитий там отвір, схопившись рукою за ванти, і наказав Старбаку покликати всіх на ют.
– Сер, – ледве вимовив збентежений старший помічник, почувши наказ, який на кораблі віддають лише за надзвичайних обставин.
– Усі на ют, – повторив Ахаб. – Гей, на щоглі! Спускайтеся вниз!
Коли всі були в зборі і люди з острахом та цікавістю почали розглядати Ахаба, похмурого, наче штормовий горизонт, – він, швидко позирнувши за борт, перевів погляд на присутніх, ступив уперед і, наче перед ним не було нікого, продовжив свою незграбну прогулянку по палубі. З опущеною головою, низько насунувши капелюха, він ходив і ходив, не чуючи, як здивовано перешіптуються члени команди; нарешті Стабб не витримав і стиха мовив Фласку, що Ахаб, мабуть, зібрав їх тут лише для того, щоб вони були свідками нового рекорду з ходіння. Проте це тривало недовго. Він зупинився і з пристрасною силою вигукнув:
– Люди! Що ви робите, коли побачите кита?
– Кричимо! – відповіли хором двадцять хрипких голосів.
– Добре! – вигукнув Ахаб з шаленою радістю, помітивши, який захват викликало його несподіване запитання.
– А потім що?
– Спускаємо вельботи і йдемо наздогін!
– А під яку пісню ви веслуєте?
– «Убитий кит або розбитий вельбот!»
І з кожним вигуком радісне схвалення все ясніше проступало на його обличчі; а моряки спантеличено перезиралися, наче здивовані, що такі безглузді запитання могли їх отак схвилювати.
Проте вони знову повернулися до нього в єдиному пориві, коли Ахаб, стоячи впівоберта коло свого опірного отвору, підняв руку і, щосили вчепившись у ванти, мовив такі слова:
– Чатові на щоглі і раніше чули мій наказ стосовно білого кита. Тепер дивіться всі сюди! Бачите цю іспанську унцію золота? – І він підняв догори велику монету, що засяяла під сонцем. – Її ціна – шістнадцять доларів. Усі бачать її? Містере Старбак, дайте мені великий молоток.
