навіть славетним лицарям-хрестоносцям у давнину було недостатньо пройти дві тисячі миль лише для того, щоб битися за Гроб Господній, – дорогою вони здійснювали грабіжницькі напади, нишпорили по чужих кишенях і вдавалися до інших доброчесних способів, щоб розжитися на дурничку. Коли б вони були змушені обмежитися лише своєю кінцевою романтичною метою, багато хто з них відвернувся б від неї з огидою. Я не буду позбавляти моїх людей, думав Ахаб, надії на платню – авжеж, на платню. Зараз вони, можливо, зневажають користолюбні помисли; та мине кілька місяців, і ця підспудна корислива думка про платню одного чудового дня збунтується в них, і тоді, певно, Ахабу доведеться платити сповна.
Існувало іще одне міркування, ближче пов'язане із самим Ахабом. Розкривши під впливом моменту і до того ж, мабуть, дещо завчасно, головну, проте глибоко особисту мету плавання, Ахаб тепер добре усвідомлював, що поставив себе в таке становище, у якому він ніяк не зможе захиститися від звинувачень в узурпації; тому матроси могли з повним моральним і законним правом, якби їм таке спало на думку, постати проти свого капітана і навіть силоміць відібрати в нього владу. Безперечно, Ахаб прагнув захистити себе навіть від невимовлених звинувачень в узурпації, від будь-яких наслідків, які могли б виникнути, коли б подібні таємні думки поширилися серед його підлеглих. А для цього, крім владного розуму, серця і руки, потрібна була ще й невсипуща, пильна увага до будь-яких атмосферних впливів на команду.
Усі ці, а також інші, надто складні для того, щоб відтворити у слові, їх міркування змусили Ахаба усвідомити, що зовні він має зберігати вірність первинному, першочерговому обов'язку китобоя, дотримуватися всіх законів промислу і взагалі показувати свою всім відому завзяту цікавість до китобійного ремесла.
У всякому разі, тепер на палубі часто лунав його голос, озиваючись до чатових і наказуючи їм пильнувати за горизонтом і сповіщати, коли побачать бодай дельфінів. І невдовзі цю пильність було винагороджено.
Розділ 47
Плетіння мата
Був хмарний задушливий день, матроси мляво тинялися по палубі або, перехилившись за борт, тупо дивилися на свинцеві хвилі. Ми з Квіквегом спокійно плели мат для нашого вельбота. Навкруги панувала тиша, а в повітрі немовби були розлиті якісь чари, якась обіцянка майбутньої радості, і кожен з принишклих матросів був наче невидимий, розчинившись у самому собі.
При плетінні мата я виконував роль помічника або пажа при Квіквегу. І коли я пропускав утік – марлінь між довгими пасмами основи, замість човника використовуючи власну руку, а Квіквег, стоячи збоку, час від часу встромляв між нитками свій важкий дубовий меч – бердо і, задумано втупившись у морський простір, не дивлячись, не думаючи, підбивав докупи поперечні волокна, – над кораблем і над морем панувала така дивна, сонна тиша, яку час від часу порушував лише глухий стукіт дерев'яного меча, що мені почало здаватися, наче переді мною – Ткацький Верстат Часу, а я – просто човник, що покірно сновигає туди й сюди і плете полотно Долі. Переді мною були натягнуті нитки основи, непорушні, якщо не брати до уваги легке, проте невпинне тремтіння, від якого поперечні нитки щільніше сплітаються з ними. Основа, думав я, – це необхідність, і я власноруч пускаю по ній свій власний човник і плету свою власну долю на її непорушних нитках. А тим часом примхливо-байдуже бердо Квіквега штовхає утік, то дужче, то слабше, то прямо, то навскіс, абияк; і від цього завершального поштовху залежатиме вигляд готової тканини; цей меч дикуна, думав я, надає остаточного вигляду роботі, яку човник здійснив над основою; це байдуже, безтурботне бердо – випадок; так, випадок, свобода волі і необхідність, що жодною мірою не скасовують одне одного, а лише переплітаються у взаємодії. Прямі нитки основи-необхідності, яких ніщо не змусить змінити свій напрям, і навіть легке тремтіння лише робить їх більш стійкими; свобода волі, яка може вести свій утік по заданій основі; і випадок, хоча й обмежений у своїй грі прямими лініями необхідності і скерований волею у своєму русі, змушений коритися обом, – випадок сам керує ними по черзі, і він має право останнього удару, який визначає остаточне положення.
Так ми плели й плели, аж раптом якийсь дивний звук, протяглий, нелюдський, дикий і мелодійний, змусив мене здригнутися, нитка волі випала з моїх рук, і я втупився у хмари, звідки, наче на крилах, линув цей крик. У висоті наді мною стояв на салінгу цей шалений індіанець з Гейхеда – Тештіго. Посунувшись уперед усім тілом і, наче скіпетр, простягти вперед руку, він з короткими раптовими перервами тягнув своє дике волання. Слід гадати, цієї миті такий самий крик вихопився у всьому морі з грудей сотень чатових, піднесених над палубами своїх китобійців на таку ж страшну висоту; та з небагатьох грудей цей давній поклик китобоя міг вихопитися такою чудовою руладою, як у Тештіго.
Червоношкірий чатовий наче ширяв над нами в повітрі, із такою жагою вдивляючись у горизонт, що здавалося, наче це якийсь пророк чи віщун побачив тіні Долі на обрії і своїм несамовитим воланням сповіщає про їхнє наближення.
– Фонтан на горизонті! Отам! Фонтан на горизонті! Фонтан!
– Де, де?
– Справа на траверзі, милі за дві звідси! Ціле стадо!
В одну мить усе заворушилося.
Кашалот випускає фонтани з такою ж усталеною регулярністю, з якою цокає годинник. І за цією ознакою китобої відрізняють цю рибу від інших представників її родини.
– Показують хвости! – знову пролунав голос Тештіго; кити зникли під водою.
– Швидше, стюарде! – гукнув Ахаб. – Час!
Галушка стрімголов метнувся вниз, поглянув на годинника і з точністю до хвилини повідомив Ахабу час.
Тим часом корабель був поставлений по вітру і тепер тихо коливався на хвилях. Тештіго сповістив, що кити пірнули під воду, тримаючи курс за вітром, тому ми були впевнені, що тепер побачимо їх прямо по носу. Адже цього разу кити не стали б застосовувати своє дивовижне вміння, пірнувши в одному напрямі, розвернутися в глибині під водним покривом і щосили помчати в протилежному напрямку, – як було не раз помічено, кашалоти часто вдаються до такого хитрого прийому; але ж неможливо було уявити, що помічені Тештіго кити могли злякатися, та й взагалі якось відчути нашу присутність. Один із матросів, що не входив до команди вельбота і весь час мусив лишатися на кораблі, змінив індіанця на топі грот-щогли. Чатові з фок– і бізань-щогл спустилися на палубу, діжки з лінем були встановлені на своїх місцях, шлюпбалки виведені за борт, грота-рей обрасоплений, і три вельботи повисли над хвилями, наче три коробочки морського кропу на крутих прибережних скелях. А їхні команди в нетерпінні вишикувалися біля борту; кожен однією рукою ще тримався за поруччя, а ногу вже поставив на планшир. Так стоять напоготові матроси біля бортів військового корабля, що йде на абордаж.
Та в цю вирішальну мить раптом пролунав вигук, що змусив усіх перевести погляд з китів на похмурого Ахаба. І ми, здригнувшись, побачили, що він стоїть, оточений п'ятьма темними примарами, які немовби постали з повітря.
Розділ 48
Перше полювання
Примари – бо саме такими вони постали перед нами в ту мить – рухалися з іншого боку палуби, безгучно й швидко знімаючи троси і кріплення з підвішеної там шлюпки. Ця шлюпка завжди вважалася в нас запасною, хоч її й називали капітанською, бо вона висіла на юті біля правого борту. Тепер на носі в ній височіла темновида постать з одним-єдиним білим зубом, який зловісно зблискував між сірими, наче сталевими, губами. Вбрання цього чоловіка складалося з дуже пом'ятої чорної бавовняної китайської куртки і таких самих широких чорних штанів. Проте над усією цією ебеновою похоронною чорнотою сяяв сліпучо-білий закручений тюрбан, під яким лежало навколо голови заплетене в косу волосся. Його помічники здавалися не такими смаглявими, їхня шкіра мала яскравий тигрячо-жовтий відтінок, притаманний деяким народам, що споконвіку мешкають на Філіппінах, – племені, яке славиться своєю бісівською хитрістю, завдяки чому багато хто з марновірних білих матросів вважає їх шпигунами і таємними агентами самого сатани в морі, а контора їхнього роботодавця, на думку матросів, розташована десь в іншому місці.
Екіпаж корабля все ще спантеличено розглядав цих незнайомих людей, коли пролунав голос Ахаба, що звернувся до старого в білому тюрбані – їхнього ватажка:
– Усе готове, Федалло?
– Усе готове, – просичав той у відповідь.
