але в цьому побаченні комодора з китом я вбачаю божественне втручання. Хіба Савл із Тарса[199] не був навернений до віри, переживши мить страху? Скажу вам – до кашалота слід ставитися з повагою.
А тепер дозвольте мені послатися на «Подорожі» Лангсдорфа[200] у зв'язку з тим самим питанням, яке мене дуже цікавить.
Лангсдорф, як ви напевно знаєте, брав участь у славнозвісній дослідницькій експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулася на початку нашого сторіччя. Свій сімнадцятий розділ капітан Лангсдорф починає такими словами: «На тридцяте травня наш корабель був готовий до відплиття, і наступного дня ми вже перебували у відкритому морі, взявши курс на Охотськ. Стояло на годині; але був такий сильний мороз, що ми не знімали хутряних шуб. Кілька днів тримався майже повний штиль, і лише дев'ятнадцятого червня з північного заходу нарешті подув свіжий вітер. Біля самої поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більшою від нашого корабля; але його помітили на борту лише тоді, коли корабель, що йшов під усіма вітрилами, наблизився до нього майже впритул і зіткнення неможливо було уникнути. Нам загрожувала страшна небезпека, бо це гігантське створіння, вигнувши спину, підняло корабель щонайменше на три фути над водою. Щогли затремтіли, усі вітрила повисли. І ми, ті, хто був унизу, тієї ж миті вибігли на палубу, впевнені, що корабель налетів на підводну скелю; натомість ми побачили морське чудовисько, яке пливло собі геть із надзвичайно поважним і тріумфальним виглядом. Капітан Д'Вольф одразу ж метнувся до помп, щоб з'ясувати, чи не пошкодив удар корпус судна; проте, на щастя, лихо минуло нас».
Цей капітан Д'Вольф[201], про якого згадано тут як про командира корабля, був уродженцем Нової Англії і нині, провівши на морі все своє сповнене пригод життя, живе в селищі Дорчестер неподалік від Бостона. Я маю честь бути його племінником. Я спеціально розпитував його щодо цього уривка з Лангсдорфа. Він підтвердив кожне слово. Щоправда, їхній корабель був не надто великим – російське судно, що його збудував на сибірських берегах і придбав мій дядько в обмін на той корабель, який привіз його туди з рідного берега.
В іншій книжці старожитніх пригод, сповненій героїчного духу і багатій на правдиві описи усіляких дивовиж, – у подорожах Лайонела Вейфера[202], одного із соратників старого Демпіра[203], я натрапив на розповідь, так подібну до тієї, яку я щойно наводив з Лангсдорфа, що я не міг утриматися від спокуси і вставив її сюди як іще один приклад, на той випадок, якщо в цьому виникне потреба.
Це відбулося в плаванні до острова «Джон-Фердинандо», як називає Лайонел сучасний Хуан-Фернандес. «Дорогою туди, – пише він, – близько четвертої години ранку, коли ми перебували за сто п'ятдесят миль від американського материка, наш корабель нараз здригнувся від страшного поштовху, який спричинив у людей таку паніку, що люди не знали, ні що про це думати, ні що діяти, і всі почали готуватися до смерті. Поштовх був несподіваним і сильним, ми не мали сумніву, що корабель наразився на риф; коли минув перший страх, ми кинули лот, але дно не промірювалося. Поштовх був таким різким, що підплигнули гармати на стійках, а люди попадали з ліжок. А капітана Девіса, який спав, поклавши під голову свій пістолет, викинуло з каюти». Далі Лайонел намагається пояснити цей поштовх землетрусом, посилаючись у доказ на те, що приблизно в той самий час великий землетрус справді завдав значних збитків на всьому іспанському узбережжі. Але мені б не здалося дивним, коли б зрештою з'ясувалося, що це був удар, завданий удосвіта ніким не поміченим китом, який вертикально виринув з глибини, мало не пробивши корпус корабля.
Я міг би навести ще чимало прикладів сили і люті кашалота, що так чи інакше стали мені відомі. Іноді траплялося, що він не тільки переслідував вельботи, які на нього напали, коли ті поверталися до свого корабля, але й переслідував сам корабель, не зважаючи на остроги, якими китобої штрикали його з бортів. Про це могла б дещо розповісти команда англійського корабля «П'юзіхол», а щодо сили кита, то я можу згадати ті випадки, коли лінь від гарпуна, який застряг у туші кашалота, під час штилю перекидали на палубу корабля і кріпили там, і кит тягнув за собою по морю важкий корабель, наче кінь – воза. До того ж не раз помічали, що коли пораненому кашалоту давали час прийти до тями, то він зазвичай не впадав у сліпу лють, а діяв зі свідомим зловмисним наміром, намагаючись знищити супротивника; промовистою є і така характерна деталь: зазнавши нападу, він часто роззявляє свою пащеку і кілька хвилин тримає її в цьому загрозливому положенні. Проте я змушений обмежитися тільки ще одним, завершальним прикладом, також вельми цікавим і переконливим, який неспростовно доведе вам, що дивовижна подія, описана в цій книзі, не лише узгоджується з подіями сьогодення, але до того ж є (як і всі інші дива світу) лише повторенням того, що вже відбувалося в давнину; тому ми в мільйонний раз повторимо слова Соломона: справді, нема нічого нового під сонцем, амінь.
У шосте християнське сторіччя, в ті часи, коли Юстиніан був імператором, а Велізарій – полководцем, жив Прокопій, християнський магістрат у Константинополі. Як багатьом, мабуть, відомо, він написав історію свого часу, книгу вельми цінну з усіх поглядів. Найвидатніші знавці завжди вважали його найбільш правдивим істориком, якому можна вірити – за деякими незначними винятками, що не стосуються того, про що йтиметься зараз.
Отож у своїй історії Прокопій пише, що за часів його префектури біля Константинополя з глибин Пропонтиди, або Мармурового моря, виловили морське чудисько, що понад п'ятдесят років топило кораблі в прибережних водах. Цей факт, чорним по білому записаний в анналах історії, не підлягає сумніву. Та й навіщо в ньому сумніватися? До якого саме виду належала ця морська потвора, в історії не зазначається. Але з огляду на те, що вона топила кораблі, а також із деяких інших міркувань я вважаю, що це був кит, і навіть більше того, я схильний вважати його кашалотом. А чому – зараз поясню. Я тривалий час гадав, що кашалоти ніколи не водилися в Середземному морі і в прилеглих до нього водах. Я й тепер певен, що в цих місцях за сучасних умов не можуть і не зможуть жити стада кашалотів. Проте недавні детальні дослідження показали мені, що в християнську еру були засвідчені окремі випадки появи кашалотів у Середземному морі. Мені розповідали люди, яким можна вірити, що британський комодор Девіс бачив скелет кашалота побіля Варварійського узбережжя[204]. А якщо вже військовий корабель вільно проходить через Дарданелли, то кашалот міг би так само пропливти в Пропонтиду із Середземного моря.
У Пропонтиді, як я з'ясував, немає тієї своєрідної речовини, яку називають
Розділ 46
Здогади
Хоч Ахаб у своєму жагучому прагненні підкорив усі свої думки і дії одній меті – спіймати Мобі Діка; і хоча, здавалося, він ладен принести в жертву цій єдиній пристрасті всі свої земні інтереси, він, утім, напевно – і за своєю вдачею, і завдяки багаторічній звичці – мав надто велику прихильність до китобійного ремесла, щоб по дорозі знехтувати супутнім полюванням. А якщо це було не так, отже, в нього були й інші прагнення. Було б нерозумно припустити – навіть зважаючи на його манію, – буцімто його ненависть до Білого Кита певною мірою поширювалася на кашалотів у цілому, або, що більше він убивав морських чудиськ, то більше зростала ймовірність того, що наступний кит, якого він зустріне, стане ненависним об'єктом його пошуків. Та навіть коли б можна було зробити подібне припущення, існували ще й інші міркування, які, не узгоджуючись із його шаленою головною пристрастю, все ж таки, безперечно, впливали на нього.
Для досягнення поставленої мети Ахабу були потрібні знаряддя; а з усіх знарядь, якими користуються в цьому світі, найчастіше виходять з ладу люди. Так, наприклад, він усвідомлював, що хоч якою сильною була його магнетична влада над Старбаком, ця влада, однак, не могла підібрати під себе всю душу його помічника без останку; то була лише фізична перевага, яка часто спричиняє і перевагу духовну. Тіло Старбака і його пригнічена воля належали Ахабу доти, поки Ахаб тримав свій магніт біля його скроні; проте він знав, що в глибині душі старший помічник жахається задумів капітана і, коли б це було можливо, з радістю тримався б осторонь від такої справи або навіть перешкоджав її успіху. Може статися, що спливе чимало часу, перш ніж вони знайдуть Білого Кита. Протягом цього часу Старбак буде постійно виказувати відкрите протистояння владі свого капітана, якщо лише не відволікти його якимись буденними дріб'язковими клопотами. І це ще не все; божевілля Ахаба яскраво виявило себе в тій розважливості і прозірливості, з якими він розміркував, що необхідно на якийсь час позбавити їхню подорож того фантастичного і нечестивого ореолу, яким вона була повита; що жахливий сенс цього полювання слід тримати під сподом (адже рідко буває, щоб чиясь відвага встояла проти тривалих роздумів, які не чергуються з дією); що його командири і матроси повинні думати про щось більш близьке і просте, ніж Мобі Дік, під час довгої нічної вахти. Хоч як завзято і пристрасно його дика команда привітала це полювання, усі моряки у всьому світі – люди непостійні і не дуже надійні; перебуваючи під впливом мінливої погоди, вони переймають її нестійкість; і якщо весь час вести їх до далекої і мінливої мети, то хоч би яку втіху вона обіцяла, передусім потрібно, щоб повсякденні справи і заняття тримали їх у готовності до вирішальної сутички.
Ахаб знав і про інше. У мить надзвичайного хвилювання люди зневажливо відкидають будь-які насущні інтереси; але така мить швидко минає. Звичайний, природний стан для цього божого створіння, думав Ахаб, – це жалюгідна корисливість. Припустімо, Білий Кит схвилював серця моєї дикунської команди і навіть зародив у цих негідних серцях щось подібне до лицарської чесноти і благородства; все одно, переслідуючи Мобі Діка через завзяття, вони повинні мати поживу і для задоволення своїх звичайних щоденних потреб. Адже
