собою нічого, що б він міг освітити, і тому сам по собі був пусткою. Нехай Бог змилується над тобою, старий, твої думки породили нову сутність твого єства; а той, кого невідступні думки перетворюють на Прометея, буде вічно годувати стерв'ятника шматками свого серця; і цей стерв'ятник – та сутність, яку він сам у собі породив.
Розділ 45
Засвідчую під присягою
Якщо говорити про те, що в цій книжці є цікавого, то попередній розділ, оскільки він непрямо торкається деяких вартих уваги і своєрідних особливостей у звичках кашалотів, не менш важливий, ніж усі інші; проте її головна тема ще потребує більш детального і глибокого вивчення; в іншому разі багато що лишиться незрозумілим і я не зможу розвіяти сумніву в правдивості описуваних подій, який, можливо, виник у деяких читачів унаслідок невігластва в цій галузі.
Я не маю наміру братися до цієї справи з науковою послідовністю; досить буде й того, коли мені поталанить досягти бажаного результату, перелічивши окремі факти, що відомі мені як китобою з власного досвіду або від людей, яким можна вірити; а потрібні висновки, сподіваюся, ви зможете зробити самі.
По-пєрше. Я особисто знаю три випадки, коли кит, що втік з гарпуном у боці, був через певний проміжок часу (в одному з випадків – через три роки) повторно загарпунений і убитий тим самим мисливцем; і з його туші витягли два гарпуни, обидва з особистою позначкою гарпунера. У тому випадку, коли між двома влученнями гарпуна минуло три роки – а може, й більше, – гарпунер, якому вони належали, тим часом найнявся на торговий корабель, що ходив до Африки, там зійшов на берег, приєднався до дослідницької експедиції, дістався з нею до самого серця континенту, де подорожував близько двох років, зазнаючи нападів змій, тубільців, тигрів, впливу отруйних парів та інших небезпек, які зазвичай спіткають тих, хто блукає у нетрях невідомої країни. А тим часом кит, якого він загарпунив, мабуть, також подорожував; він, безперечно, щонайменше тричі оперезав земну кулю, торкаючись боками берегів Африки, – та марно. Людина і кит зустрілися знову, і перша знищила другого. Я кажу, що мені особисто відомі три подібні випадки; тобто я двічі бачив, як метали гарпуни і як після другого зіткнення з китових тіл витягли по два вигнутих леза з однаковими позначками. А в тому випадку, коли кит удруге потрапив під гарпун через три роки, я навіть сам обидва рази сидів у вельботі і останнього разу безпомилково впізнав у кита під оком щось схоже на величезну родимку, на яку я звернув увагу три роки тому. Я кажу – три роки; але насправді, я певен, більше. Таким чином, ось три приклади, за правдивість яких я особисто відповідаю; а ще я чув про багато інших випадків від людей, у чиїй щирості не маю підстав сумніватися.
По-друге. В історії китобійного промислу засвідчені – хоча на суші про це знають дуже мало – кілька цікавих випадків, коли впродовж багатьох років який-небудь кит був добре відомий і знаний усіма в океанському просторі. Це пояснювалося не тільки його фізичними особливостями, що вирізняли його з-поміж інших китів, – адже хоч би які визначні були ці особливості, вони існували лише доти, поки кита не вб'ють і не переварять на особливо цінний лій. Ні, причина була в іншому: трагічні епізоди огортали цих китів зловісною, вбивчою славою, подібною до слави Рінальдо Рінальдіні[192], тож у більшості випадків китобій при зустрічі з ними обмежувався лише тим, що вітав їх, приклавши руку до своєї шапки, і аж ніяк не прагнув знайомитися з ними ближче. Так на суходолі бідняк, зустрівши на вулиці знайомого багатія, сумирно кланяється йому здалеку, боячись, що, підійшовши ближче, дістане нагінки за свою зухвалість.
Та річ не лише в тім, що кожний із цих видатних китів змусив про себе говорити – чи навіть прославився на весь океан; і не в тому, що за життя він був знаменитим, а після смерті здобув безсмертя у матроських легендах. На додачу до всього він мав ще й усі права, привілеї і визначні риси власника особистого імені; у нього було своє ім'я, незгірш від Камбіза[193] чи Цезаря. Хіба ж це не так, о Тиморський[194] Томе! Славетний левіафан, весь у шрамах, наче айсберг, ти так довго ховався на Сході у водах протоки, що маєш це саме ім'я, і твій фонтан часто бачили із зелених тропічних берегів Омбаю[195]! Хіба це не так, о Новозеландський Джеку, що наганяв страх на всіх китобоїв поблизу країни татуювань? Хіба ж це не так, о Моркане! володарю Японії, чий високий фонтан, кажуть, нагадував сніжно-білий хрест на тлі неба? Хіба це не так, о доне Мігелю, чилійський кит, чия спина, наче панцир старої черепахи, була вкрита таємничими ієрогліфами? А кажучи простіше – на світі було чотири кити, чиї імена знайомі фахівцям з Історії китів не гірше, ніж імена Марія чи Сулли – знавцям класичної давнини.
І це ще не все. Врешті-решт і на Новозеландського Джека, і на дона Мігеля, які здійснювали численні нищівні напади на вельботи багатьох кораблів, було влаштовано ретельно продумане полювання, і обоє вони були вистежені і вбиті хоробрими капітанами-китобоями, які, ледве вийшовши зі свого порту, поставили собі саме таку мету – не менш чітку, ніж була колись у капітана Батлера, коли він заглибився в нетрі Нарагансетських лісів, щоб спіймати славнозвісного лютого дикуна Аннавона, воєначальника в індіанського короля Філіпа.[196]
Навряд чи мені колись пощастить знайти більш доречне місце, щоб навести ще деякі дані – на мій погляд, дуже важливі, позаяк вони допоможуть мені прилюдно підтвердити правдивість цієї історії з Білим Китом, особливо її трагічного завершення. Адже тут перед нами постає один із тих прикрих випадків, коли правда потребує підтвердження не менше, ніж вигадка. Люди сухопутних професій здебільшого є такими невігласами щодо видимих і досяжних чудес світу, що якби я не навів тут найпростіших фактів з минулого і сьогодення китобійних флотилій, то вони б розглядали Мобі Діка як страшну легенду або, що є іще більш огидним і жахливим, як нестерпно страшну алегорію.
По-перше. Хоч у багатьох є якісь невиразні і хиткі поняття про небезпеки цього великого ремесла, ніхто, проте, не має точного і реального уявлення про них, як і про те, як часто вони трапляються в цій справі. Можливо, це частково пояснюється тим, що з п'ятдесяти нещасливих випадків у промисловому рейсі навряд чи хоча б один з них стає широко відомим на батьківщині – бодай ненадовго, щоб потім знову піти у забуття. Ви гадаєте, ім'я того бідолахи, якого, можливо, саме цієї миті затягнув на дно моря левіафан, що пірнув біля берегів Нової Гвінеї, – гадаєте, його ім'я ви знайдете завтра за чашкою ранкової кави в газетному некролозі? Ні. Поштове сполучення між нашими краями і Новою Гвінеєю надто нерегулярне. Та й взагалі, коли вам доводилося почути звістки з Нової Гвінеї? А втім, я можу вам сказати, що якось під час одного плавання в Тихому океані ми зустріли тридцять кораблів, кожен із яких утратив на полюванні одного чи кількох членів команди, і три кораблі, у кожного з яких загинув весь екіпаж вельбота. Заради Бога, будьте більш ощадливими зі своїми лампами та свічками! Пам'ятайте, що за кожний спалений вами галон було пролито принаймні одну краплину людської крові.
По-друге. Люди на березі, звісно, мають якесь невиразне уявлення про те, що кит – це велетенське створіння, наділене надзвичайною силою; та коли я намагався розповісти їм про якийсь окремий епізод, де поставала ця подвійна велич, вони щоразу починали багатозначно вихваляти мою дотепність – хоча, їй-богу, я не більше прагнув бути дотепним, ніж Мойсей, коли описував чуму в Єгипті.
Та на щастя, цього разу для доведення своєї правоти я можу використати зовсім сторонні свідчення. Я стверджую, що кашалот в окремих випадках має достатньо сили, вміння і жорстокої розважливості, щоб зумисне протаранити, розтрощити і втопити великий корабель; і навіть більше, я стверджую, що кашалоти робили це не раз.
По-перше. Тисяча дев'ятсот двадцятого року нентакетський корабель «Ессекс» під командуванням капітана Полларда був на промислі в Тихому океані. Одного разу вахтові побачили на горизонті фонтани; спустили вельботи, і почалася гонитва за стадом кашалотів. Невдовзі були поранені кілька китів; і ось раптом велетенський кашалот відділився від стада і, обминувши човни, помчав просто на корабель. З розбігу вдарившись лобом у борт, він проламав корпус, тож «не минуло й десяти хвилин», як корабель перевернувся і пішов на дно. На поверхні моря не лишилося ані тріски. Після страшних випробувань частина команди на човнах дісталася берега. Повернувшись врешті-решт на батьківщину, капітан Поллард на іншому кораблі знов вирушив у Тихий океан, але йому судилося знову зазнати аварії – корабель розбився об невидимі рифи; а втративши корабель удруге, він довіку зарікся виходити в море і відтоді вже ніколи не плавав. Капітан Поллард живе в Нентакеті і тепер. Я зустрічався з Оуеном Чейсом, який служив старшим помічником на «Ессексі», коли все це сталося; я читав його просту правдиву оповідь; я розмовляв з його сином; і все це за якихось кілька миль від місця катастрофи.[197]
По-друге. Корабель «Юніон», також з Нентакету, був 1807 року затоплений біля Азорських островів за подібних обставин. Проте я ніде не зміг знайти правдивих подробиць його загибелі, хоча не раз чув про це від китобоїв.
По-третє. Якось років вісімнадцять чи двадцять тому комодор Дж., який командував американським корветом першого класу, в порту Оаху на Сандвічевих[198] островах обідав на борту нентакетського корабля в товаристві кількох капітанів-китобоїв. Розмова зайшла про китів, і комодор дозволив собі скептично поставитися до розповідей про надзвичайну силу, яку приписували їм присутні джентльмени. Так, він рішуче наполягав на тому, що жоден кит не зможе з такою силою вдарити в його корвет, щоб міцний корпус дав течу і туди потрапив би хоч наперсток води. Ну, нехай так; але на цьому справа не скінчилася. За кілька тижнів комодор підняв вітрила на своєму нездоланному кораблі і взяв курс на Вальпараїсо. Дорогою йому зустрівся поважний кашалот, який попросив у нього хвилинку уваги у зв'язку з однією нагальною справою. Ця справа полягала в тому, щоб завдати кораблю комодора такого нищівного удару, що той, пустивши в хід усі помпи, повним ходом помчав до найближчої гавані і став у доку на ремонт. Я не марновір,
