– Що з тобою, хлопче? – здивувався Старбак.
– Диви туди, – відповів Квіквег, вказуючи рукою вниз. Як поранений кит, витягши з бочки сотні сажнів ліня і якийсь час пробувши на глибині, знову виринає на поверхню, а за ним тягнуться ослаблені мотузяні кільця, – так само й тепер Старбак побачив петлі пуповини Мадам Левіафан, які, здавалося, все ще прив'язували теля до матері. Часто трапляється, що цей природний лінь своїм вільним, материним кінцем сплутується з мотузяним лінем, і таким чином теля потрапляє в пастку. Найдивовижніші таємниці моря відкривалися нам у цьому зачарованому ставку. Ми бачили, як молоді левіафани кохаються в морській глибині.
І так, оточені незліченними колами жаху та сум'яття, ці таємничі створіння безстрашно втішалися мирними забавками в осередку страхітливої круговерті, насолоджуючись радощами любовної гри. Але ж так само і я посеред буремної Атлантики мого єства завжди перебуваю в німотному супокої; і в той час як могутні планети невгасимих страждань обертаються навколо мене, у найглибшій із глибин моєї душі я купаюся у вічному блаженстві.
Поки ми стояли так, наче заціпенівши, деяке заворушення на віддалі свідчило про те, що інші вельботи все ще діють біля меж китової армади чи, можливо, б'ються в першому колі, там, де вистачало місця і лишався шлях до відступу. Але розлючені кити з «волоками», що час від часу маячили вдалині і перетинали кола одне за одним, являли собою ще не таку страшну картину, як та, що постала перед нами згодом. Узявши на лінь особливо дужого та спритного кита, мисливці зазвичай намагаються «підрізати йому жили», тобто знівечити і порізати його хвостовий плавець. Для цього в нього кидають на мотузці фленшерну лопату з коротким руків'ям, а потім, тягнучи за мотузку, витягають лопату назад. Один із китів, як ми дізналися згодом, поранений у хвіст, проте не надто тяжко, вирвався і кинувся геть від вельбота, тягнучи за собою половину гарпунного ліня; тепер, оскаженівши від болю, він кружляв між живими колами, наче відчайдушний самотній вершник Арнольд[295] у битві під Саратогою, і сіяв жах усюди, де з'являвся.
Та хоч якою болючою була його рана, хоч як страшно було дивитися на його корчі – панічний жах, який охопив усе стадо, мав іншу причину, що спочатку лишалася невидимою для нас через велику відстань. Потім ми побачили, що з волі незбагненного випадку, які часто трапляються на полюванні, кит заплутався у ліні; тікаючи, він потягнув з собою і фленшерну лопату, встромлену у хвіст; і тепер прив'язана до неї мотузка зачепилася за гарпунний лінь, оповитий навколо хвоста, а лопата вилетіла з його тіла. Змучений страшним болем, він, здіймаючи хвилі, щосили бив своїм гнучким хвостом і, вимахуючи гострою лопатою, убивав і ранив своїх товаришів.
Ця жахлива зброя немовби пробудила все стадо від безладного заціпеніння. Спершу почали збиватись у зграї наполохані кити по краях озера; вони налітали одне на одного, наче зрушені віддаленими хвилями; потім збурилося і саме озеро, зникли з очей підводні весільні палати і дитячі закутки; і на внутрішніх орбітах кити заворушилися, збиваючись докупи. Так, затяжний штиль ось-ось мав скінчитися. Невдовзі залунав, щомиті наближаючись, стишений шум; і всі кити, наче гуркотливі крижини у водах великої ріки Гудзон під час весняного кригоходу, стали гуртуватися в середині, наче хотіли скупчитися в одну високу гору. Ту ж мить Старбак і Квіквег помінялися місцями; Старбак узяв стернове весло.
– Весла! Весла! – з притиском шепотів він, усівшись на кормі. – Тримайте весла, а про душі Господь подбає! Давайте, хлопці, пильнуйте! Ти, Квіквегу, лупони його – отого кита, бачиш? Штрикни його! Штовхни! Встань! Устань і стій, отак, не сідай! Наляжте, хлопці, ану дужче! Не зважайте на їхні спини, підемо по них! Налягай!
На той час вельбот був майже затиснений між двома велетенськими чорними тушами і ковзав по вузькій Дарданелльській протоці між ними. Та ще один відчайдушний ривок – і ми на мить вирвалися у невеликий відкритий простір і тут-таки, рвучко повернувши убік, знов почали шукати прохід. Після кількох спроб, що ледь не привели нас до загибелі, ми на повному ходу прослизнули туди, де ще мить тому лишався один із зовнішніх кругів, через який тепер зусібіч мчали кити. Ми заплатили за це успішне звільнення не надто дорого – шапкою Квіквега, яка впала в нього з голови, коли він стояв на носі, відлякуючи стрічних китів, і над ним промчав повітряний вихор, збурений ударом могутнього хвоста біля нашого борту.
Безладна метушня навколо нас поступово перетворилася на цілеспрямований рух; кити, збившись докупи, з подвоєною швидкістю вдалися до втечі. Переслідувати їх було марно; проте вельботи ще довго лишалися на воді, щоб підібрати поранених риб з «волоками», які відстали, і притягти того кита, котрого забив і покинув на воді Фласк. Таких китів лишають під прапорцем на довгій жердині, кілька штук яких є в кожному вельботі; якщо поблизу є інша здобич, ці жердини встромляють у тушу вбитого кита і для того, щоб його було краще видно здалеку, і для того, щоб відмітити власника здобичі, якщо поблизу пропливатимуть інші вельботи.
Наслідки полювання якнайкраще ілюстрували мудру приказку китобоїв – що більше китів, то менше риби. З усіх поранених риб виловили тільки одну. Решта благополучно втекла; та лише для того, щоб, як ми побачимо згодом, стати здобиччю – не «Пекводу», а іншого мисливця.
Розділ 88
Школи і вчителі
У попередньому розділі йшлося про велике військо, чи то, вірніше, про стадо кашалотів; і там була пояснена можлива причина, що зумовила виникнення такого збіговиська.
Хоча в океані дійсно можна зустріти такі китові війська, все ж таки, як ви, мабуть, зрозуміли, там і донині трапляються невеликі розрізнені косяки числом щонайбільше у п'ятдесят голів. Такі косяки називають «школами». Зазвичай вони бувають двох різновидів: одні складаються тільки з самиць, а інші – з молодих та спритних самців, або, як їх фамільярно кличуть, биків.
У ролі керівника школи самиць ви неодмінно побачите величного самця, що поводиться з надзвичайною ґречністю, дорослого, проте не старого; за найменшої небезпеки він, мов справжній кавалер, прикриває з тилу відступ своїх дам. По суті, цей джентльмен – не хто інший, як турецький набоб, що мандрує світами в супроводі свого гарему з його любовними втіхами. Відмінність між цим турком і його коханками просто впадає в око: він завжди має величні левіафанські пропорції, тоді як дами, навіть зрілі, ледве досягають третини розмірів середнього самця. Вони, так би мовити, граціозні створіння, з об'ємом талії не більше півдюжини дюймів. Тоді як їм, безперечно, властива спадкова схильність до en bon point.[296]
Цікаво буває спостерігати за таким гаремом та його власником під час їхніх неквапних мандрів. Вони, мов світські гультяї, весь час у русі, весь час прагнуть чогось новенького, їх можна зустріти в розпалі тропічного сезону на екваторі, куди вони, можливо, щойно повернулися після літнього відпочинку в Північних морях, де ховалися від нестерпної спеки. Після моціону на променадах екватора вони вирушають до Східних морів, щоб насолодитися прохолодним сезоном, і таким чином уникають надміру високих температур.
Коли мілорд Кит під час цих спокійних прогулянок побачить щось дивне чи підозріливе, він не спускає очей зі своєї цікавої родини. І якщо зухвалий молодий гульвіса-левіафан, що трапився назустріч, насмілиться підійти надто близько до однієї з його дам, із якою люттю паша проганяє його геть! Оце часи настали, нівроку, коли безсоромні молоді гультяї дозволяють собі порушувати священний спокій сімейного вогнища! Утім, хоч як би паша не вболівав, він не зможе перешкодити безсоромнику Лотаріо[297] потрапити до його ліжка; адже всі риби, на жаль, сплять в одному ліжку. І так само як на суходолі часто виникають дуелі між суперниками, що домагаються прихильності прекрасної дами, у китів теж подеколи трапляються смертельні сутички – знов-таки через кохання. Вони фехтують довгими нижніми щелепами і, схрестивши їх, прагнуть довести свою перевагу, як лосі, що сплітають у бою роги. Відомо чимало випадків, коли у спійманого кита можна було побачити довічні сліди таких сутичок – укритий рубцями лоб, вибиті зуби, зазубрені по краях плавці, а часом навіть звихнуту щелепу.
Та якщо порушник сімейного спокою готовий кинутися навтьоки від хазяїна гарему, ледве діставши опір, на переможця неможливо дивитися без сміху. Він обережно просуває свою велетенську тушу назад, у середину гарему, і втішається подружнім щастям у спокусливій близькості від молодого Лотаріо, наче доброчинний Соломон, що вшановує Господа в оточенні тисячі своїх коханок. Якщо поблизу є інші кити, китобій ніколи не стане полювати такого великого султана, бо великі султани кохаються з таким завзяттям, що не можуть запастися жиром. Що ж до синів та доньок, яким вони дають життя, то ці сини й доньки мають самі дбати про себе, а в кращому разі вдовольнятися материнською турботою. Адже мілорд Кит, подібно до всіх нерозбірливих мандрівних коханців, чиї імена можна було б тут перелічити, за всієї своєї любові до будуару цілком байдужий до дитячої кімнати; він дуже полюбляє мандри і повсюди лишає по собі безіменних нащадків; і кожне дитя для нього – чужинець. Проте згодом, коли в нього поменшає молодечої наснаги, а років і нападів хандри побільшає, коли мудрість даруватиме йому хвилини величного спокою, одне слово, коли турка, що скуштував досхочу життєвих радощів, огорне лінива втома, – тоді жінколюбство зміниться прагненням доброчинного спокою, і наш султан розпочне новий період свого життя – період безсилля, каяття і запізнілої обачності; він зрікається влади, звільняє гарем і, перетворившись на доброчинного буркотливого старигана, самотньо блукає між паралелями й меридіанами, проказуючи молитви і застерігаючи юних левіафанів від помилок своєї бурхливої юності.
Отож, якщо китовий гарем китобої називають «школою», володар цього гарему називається «вчителем». Тому він даремно – хоч у цьому є чарівний гумор – під час своїх мандрів, після того як сам перестав ходити до школи, не викладає набуті там знання, а натомість
