«Мамко-любко, вже сонце за вікном високе, вже проріс нёбовий ключ… Принесіть, хай здорова буду».
- Нині щодня їй ношу, - тихо сміється мати, - хай видить, хай радіє, хай здоров'ям буде красна…
Раптом дівчина, стріпнувшись, починає голосно говорити уві сні.
- Віоло, Віоло! - енергійно кличе вона когось. - Де ти, я не виджу тебе, Віоло!… О, яка сніговиця, який вітер студений!…
Мати дивиться на Юлічку спокійно, вона вже, видно, звикла до цього.
- Віола - це її посестра з Банської Бистриці, - пояснює мати Сагайді, коли Юлічка замовкає. - Вони разом були у Високих Татрах, в одному загоні Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу?
- Ні, не чув, - зізнався щиро Сагайда, трохи ніяковіючи, що не чув про цього Пепу.
- О, таже він був знатним комуністом, народним посланцем республіки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!… його імення гриміло в наших горах, геиби весняний грім!… А про пана Стьопу ви чули?
- Про якого Стьопу?
- Про Стьопу з Руська… О, його, либовь, вся Словаччина знає!… То був славний легінь… Як вирвався з німецької концентрації та з'явився торік у Крушногор'ї, то всі гардисти вже не мали собі спокійного сну. Пана Стьопу наші партизани найменували поміж себе старшим, хоча літами він був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загін німцям та гардистам!… Мости летіли на воздух, машини разом з окупантами гуркотіли в провалля!… А невловимий був, як блискавиця в горах!…
- О, коби я могла, коби я була моцна! - знову марила Юлічка. І раптом вона рвучко підхопилась, сіла, спустивши ноги з ліжка. Мати кинулась до неї. Дівчина дивилась у стіну нерухомим, знетямленим поглядом.
- Юлічко! - Мати взяла її за плечі, пригорнула до себе. - Ти хотіла мати гостя, кукай-но! - Вона вказала дочці на Сагайду, що сидів біля вікна. -Ти видиш, хто завітав до нас? - вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда їм доводився близьким родичем, якого обидві давно чекали. - Ти не впізнаєш його? Таже це руськийі…
Юлічка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдині погони та ордени. Потім раптом стала на ноги, вся. просяяла:
- Братку!…
Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда підвівся і, густо червоніючи, пішов їй назустріч.
- Я покличу лікаря…
- Не треба лікаря, братку… Найліпші ліки вже маюі Достатечдє маю! Відчиняйте, мамо, всі вікна до саду… О, яка там весна сьогодні, яке сонце ласкаве…
Глава IV
Хому в цей день бачили скрізь. То він стояв на дверях парового млина і вітійствував перед словаками, голосно радячи їм «суспілити підприємство для народу»; то сидів, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа і паплюжив за віщось перед ним папу римського; то, нарешті, водився по селу з захмелілими хліборобами та нахвалявся поділити чиїсь грунти.
Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. «Дай такому волю, то він назавтра тобі колгосп організує, - думав Воронцов про подоляка. - А ти маєш в дивізії за нього пілюлі ковтати…»
Незабаром Хома з'явився на виклик. Він прибув не сам, а в супроводі цілого почту місцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на ім'я, як свого односельчанина, і, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своїм приматором, якби він залишився тут.
- Приматор - це що? Голова сільради? - питався Хома і запевняв своїх нових друзів, що його, мовляв, на такий пост і вдома оберуть. Комина самовпевненість веселила словаків. Усе це були переважно літні, статечні газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, їм не треба було перекладача, бо словацька мова, як відомо, дуже споріднена з співучим подільським Хомнним діалектом.
Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами наліво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово.
- Коли мій товариш майор буде мене занадто вже розпікати, то ви підтримайте, - навчав Хома приятелів. - Тягніть за мене руку… Будьте живими свідками, що, мовляв, Хома нас нічим не кривдив…
Біля двору, в якому розташувалась політчастина, Хаєцький зіткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з воріт з кількома озброєними юнаками. Вони були-в картатих піджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрічками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповідали Воронцову про «Стьопу з Руська».
Забачивши Хаєцького, майор зупинився.
- Розповідайте, - суворо звернувся він до мінометника, - чию ви там землю зібралися ділити? Може, маєте тут свої власні угіддя? І хто вас взагалі уповноважував на такі річі?
Хома, виструнчившись, якусь мить поїдав майора очима, намагаючись вгадати настрій начальника.
- Совість мене уповноважувала, товаришу гвардії майорі - нарешті впевнено випалив він. - Це йшлося про землю тих зрадників, що з німцями вивтікали!
- То гардисги! Тіссовці! Поліціянги! - дружно загули словаки. - Тікали би вони до своєї могили!
- Не буде їм нашої зємє! '
- Хай їм Гітлер дасть, коли має!
Хома, підтриманий цим одностайним хором, одразу підбадьорився і, видно, не почуваючи на собі ніякого гріха, сміливо правдався далі.
- Навіщо би я мав їхні грунти ділити? Хіба ви, брати словаки, - звернувся він до своїх приятелів, - самі не годні впоратися? Хіба ви дозволите ворогам народу повернутися з-під німця та знову посісти оці лани?
- Не дозволимо, пане Хомо! - збуджено загули словаки.
- Я, товаришу гвардії майор, тільки радив їм допіру, як ліпше…
- Що ж саме ви радили?
- А моя рада була така: оброблені та засіяні лани розподілити між партизанськими вдовами та матерями. Тут є навіть такі сім'ї, що їхні сини в генерала Свободи воюють… А з незасіяного клина заможнішим нарізати, які власне тягло мають… А щоб не було ніяких нарікань та перекручень, то треба обрати комісію таку, як наш комнезам був.
