Біля мінометів «е було майже нікого. Лише кілька бійців чистили зброю, та походжав між ними свіжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям.
- Де народі' -голосно звернувся до нього Сагаїіда.
- Всі тати, - махнув Денис рукою нa село, - мітингують із словаками та словачками. їхні партизани з тгр виходять…
- І комроти там?
- Комроти в полку. Пішли з гвардії лейтенантом відбирати поповнення.
- Прийшло?
- Начебто.
Сагайда скинув кітель, скинув сорочку і став умиватись, овлява-ючи себе водою до ігояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з відра просто на.стнну, в фін, солодко вигинаючи хребта, іржав, пирхався на всі боки.
- Нічого мені комроти не передавав?
- Вони вас обидва тягли за ноги, ніяк не могли добудитись. Потім кинули, засміялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скільки влізе. Казали, що ви три дві можете спати без'просипу.
- От ще мені експериментатори, - засміявся Сагайда і, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся біля термоса, де йому було залишено сніданок. - Сідай і ти, Денисе, рубонем… Тут вистачить.
- Ні, я вже.
- Як хочет… Ая повеселюсь.
Після сніданку Сагайда і собі подався до села. Ішов навпростець, то пірнаючи в білу тінь розквітлих садів, то знову видираючись на залиті сонцем розпушені виноградники. Вітався з знайомими офіцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах підгір'я і, перекидаючись жартами, вперше пробували голими підошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже, ще напухирене пишням шумом молоко.
- Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть… А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед, - говорив один з них, в погонах сержанта. - Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до' всіх трудящих людей на землі… Нею ми сильні, Мартинов, ось у чім суть…
«Філософи», - приязно подумав Сагайда, проходячи непоміченим повз бійдів і, всупереч власній звичці, не зганяючії їх окриком, щоб вітали його. «Любов рухає армії… хм… закрутив», - посміхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подібне від Брянського. Тоді він лише поглузував з слів друга і назвав його ні з сього ні з того Спінозою. А сьогодні ці слова чомусь припали Сагайді до, серця.
Починалася окраїяні подвір'я Грінави. Тут було зовсім затишно і ніщо не нагадувало Сагайді про війну. Кудкудакали кури, шукаючи гнізд, щоб знестися… Підіймалася в парниках розсада… Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гір погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бій? Невже він, Сагайда, тільки тимчасово вибрів із тієї темної спеки війни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садків, серед цвіту й сонця, мов виплеснутий уві сні на якийсь сонячний острів?
- Младий пане!
З грядки через подвір'я до нього дрібно поспішає старенька згорблена словачка.
- Просим вас, не миніть моєї господи, завітайте хоч на єдину хвильку!…
Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов куріпка на межі, весь час жалібно і невпевнено посміхаючись.
- Маєтні люди днесь відчинили пивниці, частують других висвободнтелів, - губи бабусі скривджено засіпались. - А я, убога словачка, ніц не мам, герма'н повиїдав, повипивав вшецко… Але хце се мі таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному місці… Не погребуйте мнов… Зайдіть-но!…
Сагайда схвильовано засопів.
- Чого ж… Зайду… З радістю зайду.
Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде. Скрипнули двері, відчиняючись навстіж, заспівали на все подвір'я:
- Про-о-сим!…
В хаті було як у вінку. Хоч убогість, справді, виглядала тут з усіх кутків, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стіни розписані виноградом, на вікнах квіти в глечиках, від порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тільки сьогодні покладений. Частина кімнати була відгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальці, заглянула за перегородку, всміхнулася і відставила ширмочку вбік.
На невисокому дерев'яному ліжку, згорнувшись клубочком, спала дівчина, розшарівшись, важко дихаючи і час від часу здригаючись уві сні всім тілом. Білява, зовсім юна, вона була зодягнена так, наче тільки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплій зимовій хустці, підперезана ременем. Світле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя.
- Видите, знову одягнулась, - говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дівчини. - Отак буває, тільки-но вийду на обійстя, повернусь, то вона в одязі - мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зібралася, голубко?… І вночі отак: прокинеться, схопиться і все на себе, на себе. Одягнеться, як до війська, потім паде й спить… Єзус-Марія, як їй чоло палає!…
- Давно занедужала? - запитав Сагайда, соромлячись підійти близько до ліжка.
- О, то ще взимі! - співучо й майже з гордістю говорила бабуся. - Видите, ноги і вві сні їй смичуться, начебто вони самі кудись ідуть, ідуть, ідуть… Юлічка моя всі Татри сходила з нашими партизанами… А як застудилася в горах, то її лікували добрі пани в Братіславі. Потім вони тайно привезли Юлічку сюди… Оце стала одужувати… Та хуртовини й бурани досі ввижаються…
Обличчя дівчини пашіло жаром. Шарке, напружене, воно щомиті нервово мінилося, набирало щораз іншого настрою. Тонко вигнуті брови то густо хмурилися, то лагідно розбігались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечності.
Бабуся витерла стілець, який і без того був чистий, і подала його Сагайді.
- Юлічка вельми хотіла вас бачити, - говорила вона таким тоном, немов Юлічка особисто знала Сагайду і саме його хотіла бачити. - «Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу…»
Біля самого ліжка на тумбочці стояв маленький кошик з свіжими синіми квітами, схожими на проліски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синім крилатим майвом, залопотіло босоніж в заміські гаї… Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу.
- Маєте на Руському ці квіти? Як то се вона по-руськи?
- Проліски.
- Проліски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-раніша, перша квітка нашої весни. Юлічка кохається в тотих квітах… «Мамо, ходіть-но до лісу, маєте дістати мені нёбовий ключ!»
«О доню, там ще сніги лежать».
