найкращого. Артиста візьміть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взірець для всіх!… І нікому - ніякого спуску. Все, що підлеглим належить, - дайте. Все, що належить з них, - візьміть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всіх пунктах. Вам зрозуміло?
- По всіх пунктах.
- Ми на війні, товаришу Хаєцький, - вже м'якше заговорив Антонович, - і ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте ні на що. Бо ви не мені догоджаєте, не Іванові чи Степанові, ви здійснюєте волю Батьківщини, Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов'язку. Дійте неухильно, чесно, справедливо. І тоді, хоч який будете суворий та нещадний, бійці ніколи не перестануть вас поважати й любити.
Іван Антонович схилився біля воза на ящики мін, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка і приятеля Каленика.
- Каленику,вставай!
Їздовий щось миркнув і зібгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече.
- Вставай! Кому сказано!
Очманілий Каленик неохоче підвівся, сів.
- Що таке?
- На пост!
- На пост? - Каленик смачно позіхнув. - А котра зараз година? Хіба ти своє вже відстояв?. - Уже відстояв.
- Щось дуже швидко…
- Судилося стільки.
- А Гмиря де? Хай зараз він стане, а я піду в третю.
- Ні, ти станеш зараз.
- То ж чому?
- А тому, - розлютився Хома, - що встань, коли з тобою командир розмовляє!
Приятель схопився, як опечений.
Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, біля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на голові, обстрілювана лопотливим дощем. «Чому ж він сам досі не лягає? - подумав Хома про командира роти. - Весь день нарівні з нами рвав собі жили і вночі не приляже…» Хомі навіть жалко стало Антоновича.
- - Товаришу гвардії старший лейтенант!… Антонович не відповів на оклик. Схилившись на ящики, він уже міцно спав.
«Стоячи спить, - дружелюбно усміхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий підхопити його на руки, якщо падатиме. - Стій, Антоновичу, стій, тримайся на обох… Тримайся, адже мусиш… Бо звалишся отут біля воза з власної провини, то ще й кару приймеш…»
Вранці, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревізію на возах і доповів командирові роти про наявну кількість мін. Було по боєкомплекту на кожному возі.
- Більше не підіймете? - поцікавився Кармазин.
- Більше?… - зам'явся Хома. - Чого ж… можна спробувати…
Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз під боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть відстати, адже ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін була б як нахідка. Хома вже давно все це обміркував, прикинув собі оком можливості транспорту. Не випадково він, тільки почало світати, взявся за ревізію. Але річ у тому, що на возах, крім боєприпасів, ще чимало місця захаращувало й особисте майно бійців та офіцерів роти, в тім числі й речі самого Антоновича. Як тут бути? В якій формі викласти Антоновичу свої жорстокі наміри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання.
- Старшина…
- Я!
- Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість довантажитись боєприпасами.
- Слухаюсь! Дозвольте почати?
- Починай!
За мить Хаецький уже був иа возі. Бійці, передчуваючи розправу, обступили його з усіх боків. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.
- Чиє? - дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу.
- Старшого лейтенанта, - попередив ординарець по-божно.
- Приймай! - гукнув Хома ординарцеві і пошпурив йому речі до ніг.
«Пропали авторучки, - покірно подумав Антонович, мовчки спостерігаючи цю сцену. Всі знали, що в його ранці, крім білизни та чистих зошитів, наготованих уже заздалегідь для рідної школи, зберігалася ціла колекція авторучок, що їх бійці дарували Антоновичу після кожного бою. - Тепер каюк ручкам… Напевне, всі потрощились…»
- Ну, що ви на це йому скажете? Нічого й не скажете, - сміявся Черииш у вічі Антоновичу.
- Смійся чужому горю. Радий, що в тебе нічого нема, крім польової сумки.
А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкі ящики, вичитував за лібералізм їздовим, які, мовляв, приймають на сохрану різний мотлох.
- Чия ковдра?
Трофейна ковдра майнула з воза.
