Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.
— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.
— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…
— Помрете… Що я тоді скажу?
— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.
Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.
За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.
Нарешті Орест наважився.
— Пане полковнику!
Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.
— Слухаю, сотнику.
— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!
Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.
— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!
Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.
На юнака мовчки дивився Іван Варгун.
— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.
Варгун опустився поруч з ним.
— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.
Роман відхилився від стіни.
— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.
— Ні, Романе. Це ж певна смерть.
— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!
Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…
Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.
З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.
Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.
Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.
Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:
— Романе!..
Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…
— Романе!.. — знову долинув голос її брата.
Дошки не піддавались.
Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.
— Оресте!
Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…
З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.
Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.
Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.
У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…
З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.
Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.
Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.
В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:
— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?
— Друже Диман, я…
— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!
Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.
— Ані руш, Диман!
