Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.
У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…
Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.
— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.
На стіні задзвонив телефон.
— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.
Він вернувся до столу і підняв пістолет.
— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.
Біля дверей почувся спокійний голос:
— Кидай зброю, Диман!
Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.
— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.
Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.
Першим опам’ятався Диман.
— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.
Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.
— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.
Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.
Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:
— Все гаразд, друже Диман.
Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:
— Ідіот…
Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.
Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:
— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!
Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.
За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.
В машині мовчали.
Нарешті Роман тихо промовив:
— Диман… архіви!
Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.
— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:
— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.
На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.
Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.
— Ану… виходь!
— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.
Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.
— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!
Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:
— Відвезіть мене звідси!
— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.
— Тільки відвезіть мене…
У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.
Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.
— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.
— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.
— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.
