— Хорунжий Роман… і Зенон.
— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?
— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…
— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?
— Н-не знаю… я…
— Про що вони говорили?
— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…
— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!
Трубка загойдалася на шнурі.
Семен знепритомнів.
У штабній кімнаті деренчливо звучало:
— Семене! Семене! Згадай, Семене!..
Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…
За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.
Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.
Колодочкою ножа Роман обстукував плити…
У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…
Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…
Зенон озирнувся на різкий скрегіт.
Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.
— Зеноне!..
Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…
Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…
Звідкілясь долетів шум коліс, став швидко наростати.
З лісу вискочила бричка і круто звернула до монастиря, біля якого Зенон марно намагався завести машину.
— Ось вони! — істерично загорлав Войнарович і щосили стьобнув коней.
— Швидше! — вхопився за краї брички Беркут. — Жени, жени! — Швидше, шляк би тебе трафив! Швидше!
Машина не заводилась. Бричка стрімко наближалась. Зенон спокійно сказав хорунжому.
— Романе, підштовхни.
Юнак зіскочив із східців, вперся плечем у машину. Беркут, поклавши пістолет на згин ліктя, посилав кулю за кулею.
Мотор нарешті запрацював. Пробігши за автомобілем кілька кроків, Роман на ходу скочив у нього. Машина набирала швидкість.
Заміська дорога петляла серед пагорбів. Бричка не відставала, коні хрипіли, розбризкуючи піну. Стріляв Беркут.
Роман відстрілювався з вікна, потім, ледве втримуючись на поворотах, відчинив дверцята, став на підніжку, старанно прицілився і кілька разів натиснув на гачок… Войнарович сіпнувся, випустив віжки, бричку підкинуло на вибоїні — і бойовик, підминаючи траву, покотився з високого насипу.
Бричку занесло, швиргонуло на товсті дерева, що росли вздовж дороги. Почувся тріск, несамовитий крик…
Стефа зіскочила з воза і, нетерпляче вдивляючись у численні пагорби, швидко пішла попереду, ніби її підганяв Романів голос:
“…Я довго не міг збагнути, Стефо, чому ти покинула батьківщину… Зневірилася, розгубилась у вирі подій, які закрутили… що й не встоїш…”
Дівчина, зітхнувши, йшла чимраз швидше.
“Сьогодні весна двадцять третього… Нелегкими для мене були всі ці роки боротьби за Радянську владу в Росії і на Україні. Певен, у твою далечінь надійшла звістка про створення Країни Рад. Віднині наші мрії про визволення західних українців неодмінно здійсняться, Стефо…”
Возій з подивом побачив, що його дивна пасажирка, широко розкинувши руки, раптом закружляла на дорозі.
А Стефа чула:
“…Вертайся, кохана моя, із своєї далечі!”