образу. Здавив у собі гнів і сказав:
— О Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок, ні жінок мого покійного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!.. А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!
Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:
— Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?
— Я вже знайду на те способи! — відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її «калим», погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.
Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов. Ще із-за дверей сказав до своєї любки:
— О Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависти, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!
І пішов рівним кроком коридорами гаремліку. А Насту ня остала в страху, що буде дальше.
ІІІ
На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішнє подвір’я гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звуку, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових євнухів, яких ще ніколи не бачила. Звичайно повідомляли її служниці навіть про найменшу новину, яка сталася в гаремі. Тепер не зголошувалася ні одна. Здивована Настуня сама пішла до кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, інші аж поклякали на землю.
— Що з вами? Що сталося? — запитала Настуня, сама перелякана.
— О пані, — відповіла одна з її невольниць. — Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…
Настуня зблідла.
Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її обида — се обида його і його дому… Без того аж така кара була б неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб із-за неї погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчю.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:
— Ходіть!
Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла, як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвір’я гаремліку. І прямо йшла до брам селямліку,[52] де вступ жінкам був остро заборонений.
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони.[53]
І вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверях і, низько склонившись, промовив з острахом:
— О найкраща зірко в палатах падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!
Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми — і ждала.
Начальник яничарів збентежився.
Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:
— О найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми…
Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.
Не довго тривало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночі подібний, і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.
На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличчя падишаха. Він запитав:
— Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?
— Даруй життя трьом людям! — сказала молода Ель Хуррем і зложила руки, як дитина.
Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селіма Грізного!
Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана:
— Нема дарування кари за образу падишаха, о пані!
— Але ж є зменшення кари, — відповіла. — Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей, — додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.
Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.
— Спинити кару на просьбу Ель Хуррем, — сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.
