виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»
– І що? – коротко відгукнувся ЧенЯ.
– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян АнкорКун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном АнкоромКуном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!
Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого анТанью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…
А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.
– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі Орекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…
Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..
– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав ЯЧен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.
– Катакама… – розгублено промимрив анТанья. – Катакама Ярі, а щодо гака нічого не знаю… Не записано там про гак, а в Кабірі я таких списів не бачив!.. Прізвисько списа, тобто Звитяжця – правильно, Єдинороже? – прізвисько записане…
– Яке?
– «Білий тигр Енцу.» Ось, я виписав…
– Зламалося, кажеш? – із болем запитав ЯЧен. – А наконечник? Наконечник цілий?!
– Наконечник у криницю впав. Вісім разів воду відкачували, мало криницю цю кляту наново не перекопали – глухо! Не знайшли…
– Мир пам’яті твоїй, Катакамо Ярі, Білий Тигре, – прошелестів я, сплітаючи шнури китиць на знак жалоби; і Чен повторив сказане мною вголос, схиливши голову. – Мир пам’яті й спокій праху, старійшино списових сімейств Мейланя… ти знаєш, Косе…
– Знаю, – перервав мене анТанья, і це чомусь було доречно й не грубо. – Тепер знаю, а в архіві лише здогадувався. Бо у вас тут мало не кожні десять років якийсь знаний Звитяжець гине. Іноді разом із людиною. Ю Шикуаня з мечем Цзюваньдао зсувом накрило, Білого тигра в криниці не знайшли, за десять років до того, як на замовлення – шабляшамшер радника Вана випадково з піхов випала й у колесо гарби втрапила, а гарба саме рушила! Шамшер, хоч він і давній, і славний, і з написами на клинку – звісно, переламався! І було велике горе у Вана з домочадцями… І в тому ж дусі – років за сто ми зі старим Хаомом папери підняли! Що не десятий рік – то й подія!.. дивовижна сталість, як бачиш…
«Випадковість, – подумав Чен. – Дика, безглузда випадковість. Хіба мало зброї ламається або псується – ні, чимало… Хто запам’ятає, скільки за століття всякого відбудеться? А якщо й запам’ятає – та не порівняє… запише й забуде…»
«Випадковість? – подумав я. – Ото вже ні, навряд… нема сенсу самого себе обманювати. Це ж не просто відомі Звитяжці, Чене, це все старійшини Ради Вищих, це вони мене й моїх однолітків століття тому з Мейланя вислали! І гинути почали! Що ж це діється? Шулма? – ні, за часом ніяк не сходиться… Тьмяні?! – та їх і немає зовсім, і до чого тоді криниця або колесо гарби? Або той же зсув – навіщо? І, головне – як?!»
«О небо, – подумав ЯЧен, – за що? Не можу більше… не хочу! За що?! За те, що у хвилину слабкості мріяв усе кинути й виїхати? Виїхати шукати тишу? І справді – куди втечеш від неба?.. Біжиш, біжиш, прагнеш до чогось, а піднімеш очі – ось воно, синє, горбате, байдуже, над головою…»
– І нехай лише меч сам спокійно стоїть під небом, – прошептав ЯЧен.
– Сам.
Кос уважно глянув на нас.
