– Сам? – різко запитав він, і МеніЧенові раптом здалося, що це говорить есток Заррахід або Уламок, а зовсім не анТанья, людина, що майже втричі молодша від мене.
Від мене, Звитяжця. Коли я народився, навіть Косів дід ще не побачив світу; Кос помре, а я – якщо пощастить – ще довго буду жити… але зараз це все не мало жодного значення, бо в голосі анТаньї бряжчала вперта сталь, яка гартом не поступається моєму клинку – скільки б років не відміряла нам обидвом химерна доля.
– Сам? – запитав Кос анТанья, людина. – Ото вже ні… І не сподівайся. Це, радше, небо – саме. – І додав, помовчавши і мнучи свої папери: – Саме супроти нас.
Коли Кос приніс Заррахіда, Сая й Дзю, я швидко пояснив їм, що й до чого; а потім узявся розповідати вже для всіх про Раду Вищих, Раду старійшин і глав родів Мейланя, і про тих Звитяжців, які належали до неї сотню років тому.
Тринадцять їх було – тих, хто входив у Раду. Тринадцять. І я мимоволі згадав Кобланову розповідь про Повитуху Муніра, що йшов від струмка випробування з дюжиною свідків. І ще я згадав, що Тьмяних – породжень лютого Масуда – теж тринадцять.
Я говорив і знову бачив Звитяжців Ради, немов не століття тому відбувалася наша остання зустріч, а лише вчора; і пам’ять була свіжою, як свіжою буває рана Придатка.
Рана людини.
…Двоє глав роду Прямих Мечів – широкий двосічний Кханда В’ячасена й мій родичблизнюк, легкий і вузький Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст; старійшина шабельних сімейств Шамшер ільСамак і глава Кривих мечів – могутній Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець», правитель Мейланя; численні ножі й кинджали були представлені в Раді Бадеком хангТуном, лезо якого мало пряму спинку, але було вигнуте у формі риб’ячого черева, і Ландинґом Терусом, більше схожим на прямий короткий меч; спис Катакама Ярі, Білий тигр, відтак двозубець Ма, Язик кобри… і далі – бойовий серп Кама Мотогарі, владний і непоступливий, подвійна палиця Убан, страхітливо велетенська сокира Масакірікай, Наґіната Каторі санКесе й віяло СуньПавлин… Тринадцятеро їх було, Звитяжців Ради.
Я закінчив, і Чен заледве відсапався.
– Я так розумію, – продзвенів Заррахід, – що твого земляка й далекого родича Великого Да торік улітку відкликали з Кабіра саме у зв’язку із загибеллю правителя Цзюваньдао?
– Так, – відповів ЯЧен. – І Великий Да став замість нього главою роду Кривих мечів за спадковим правом або з примхи нинішньої Ради… але правителем він не став.
– Зрозуміло, – відгукнувся Заррахід.
– А мені зате нічого не зрозуміло! – заявив Сай, звертаючись до незворушного естока.
– І мені, – заспокоїв його Заррахід. – Це я так, до слова…
– Нумо ще раз… – почав було Дзю, а я раптом подумав, що ми з Ченом незабаром так звикнемо будьяку розмову перекладати одразу на дві мови, що в товаристві звичайних Звитяжців або звичайних людей видаватиметься як мінімум дивним.
А що робити? Інакше ми – всі шестеро – по черзі будемо то глухі, то німі…
– Ще раз подивімося, – повторив Уламок. – Торік улітку правитель Цзюваньдао втрапляє під зсув. Хто винен? Та ніхто не винен, сам поліз в ущелину… За десять років до того ламається Білий тигр, Катакама Ярі, і наконечник його губиться в криниці. Знову ніхто не винен. Хіба невмілий Придаток – але ж купець цей, певно, невмілий не був! Гаразд, відраховуємо назад ще десяток!.. Шамшер ільСамак потрапляє в колесо, і його життєвий шлях закінчується… Так?
– Так? – повторив ЯЧен для Коса.
Тобто, звичайно, повторив усю Уламкову тираду.
– Так, – кивнув анТанья. – І знову випадковість. Радник Ван нібито перечепився, Шамшер із піхов випав – і все! Ловити й карати нікого, крім, хіба, недбайливого арбакеша, який не встиг притримати коней.
– Угу, – пробурчав Дзю. – Нікого… Це в нас уже троє з Ради Вищих. Ковзкий Перст досі живий і здоровий, чого й нам бажає… Хто ще живий?
– Я на святі в Емейських шпиць помітив подвійну палицю Убан, – почав пригадувати я. – Потім ще Бадека хангТуна з клану ножів… Усе, здається. Ні, не все – Кханда! Кханда В’ячасена! Пам’ятаєш, Дзю – ти ще з ним віком мірявся!
Кос покопався у своїх записах.
