– Двоє тутешніх чиновників – сказав він, – виїхали у Верхній Вей за десять із половиною років до зламаного Шамшера. Ось, тут у мене запит із Вея – де, мовляв, чиновники, чому не зголошуються?! Отже, з Мейланя вони виїхали, а до Вея не доїхали… Причому один із чиновників мав при собі кинджал Ландинґ Терус, який узяв у батька, а другий віз двозубець Ма, Язик Кобри. Хвала мейланьській докладності – все записано!
– Ще б не записано! – додав я від себе. – Мабуть, Хамидасі простежив, щоб переїзд старійшин у Вей був описаний як слід!
Заррахід піймав на клинок сонячний промінь, у якому танцювали невагомі порошини, задумливо пограв зайчиками й знову насупився.
– Четверо живі, – підвів риску есток, – троє загинули, двоє пропали безвісти… Це дев’ять. Що сталося з іншими чотирма? Їх же тринадцять було в Раді?
– За давністю років відомості уривчасті, – розвів руками анТанья. – Але дещо довідатися вдалося… Брати Бенкей і Акіро з родини Маурімисливців пішли в солончаки, що біля Кулхана – це було за п’ятдесят років до загибелі правителя Ю Шикуаня й меча Цзюваньдао – і не повернулися. За рік за ними пішов син Бенкея – і, відповідно, небіж Акіро, – молодий Нух Маурі, і теж не повернувся. Ось виписка зі зводу перепису населення. Розділ «Квартал Фа лінь», рік відповідний…
Кос демонстративно помахав у повітрі одним із папірців.
– Хороша в мене людина Кос анТанья, – поважно сказав есток Заррахід. – Розумна…
ЯЧен переклав анТаньї слова його меча, і сталося неймовірне: улещений Кос зашарівся.
– Отже… – ще раз повторив він. – Бенкей і Акіро Маурі, а з ними…
– А з ними, – раптом утрутився Сай, – з Акіро й Бенкеєм, були СуньПавлин і Масакірікай. Маленьке бойове віяло, строкато розфарбоване по всіх пластинах, і величезна сокира з руків’ям завбільшки з високого Придатка. Аякже… на лезі сокири ще гравірування – стрибучий барс…
– Ти їх бачив? – стрепенувся ЯЧен. – Де?
– Де я їх міг бачити? – здивувався Сай. – Вони ж піввіку тому в солончаки пішли! Чув я про них… по той бік Кулхана чув, у Шулмі, в наметі племінному! Клевець один на нашій повстині – на яскравочервоній повстині – пам’ятав, як приволокли колись давно в плем’я двох Придатків і двох Звитяжців. Придатків він, ясна річ, не запам’ятав, зате Звитяжців… Казав – віяло з павиним розфарбуванням і сокира з гравіруванням. Наскільки я розумію, це й були Масакірікай і СуньПавлин, старійшини Ради!
– Отже, у Шулмі їх шукати треба, – сам до себе забринів Уламок. – Цікаво…
– Не треба їх шукати, – глухо буркнув Сай. – У священній водоймі вони, у тіні плаща Жовтого бога Мо, хай йому грець! Із білої повстини два шляхи ведуть – або на повстину яскравочервону, або у священну водойму… Розповідав клевець, що не змогли ні віяло, ні сокира самих себе переробити. Не пролили крові старійшини Мейланя СуньПавлин і Масакірікай, а за гордість у Шулмі розплачуватися доводиться! У них наша гордість боягузтвом зветься.
Ми помовчали. Товста божевільна муха, дзижчачи, гасала від стіни до вікна й назад; стінні панелі з горіха «драконове око» відливали коричневим й чорним, через що кімната трохи рябіла, як вода озера під легким вітром.
Було тихо. І навіть Придаток на гравюрі стишився, потупив погляд і закусив у роздумі жмут бороди.
– Припустимо, що я знайду тих, що залишилися, – першим порушив мовчання я. – Я знайду старійшин Каму Мотогарі й Наґінату Каторі санКесе, і з’ясую, що вони живіздорові. Або що їх спалили в ковальському горні, утопили в криниці чи вкрали сто років тому. То й що? У Кабірі бодай були винні в убивствах – я не хочу тебе зачепити, Саю! – а тут суцільні збіги й випадки…
– І всього раз на десятиліття, – додав Кос. – Доволітаки рідко.
– Це для вас, людей, рідко, – обірвав його Дзютте, а ЯЧен слухняно перекладав слова обох. – А для нас, Звитяжців, із нашим життям – це навіть дуже часто. Більше ніж часто… У Кабірі були винні в убивствах, Єдинороже. Я боюся, чи не знайдемо ми тут винних у самогубствах. Ось чого я боюся.
Було тихо. І лише дзижчала нещасна муха, метаючись тудисюди, від стіни до вікна, від Кабіра до Мейланя; і не знаходячи виходу.
Бодай найменшого виходу.
Розділ 15
– Їсти хочу, – раптом заявив Кос. – Зранку не встиг, до полудня з паперами провозився, тепер ось
