На чолі східних полків, що рушили по дорозі Барра на давній Мейлань, стояв сам АбутТаїб АбуСалім альМутанаббі, і воїни співали пісні емірапоета, кидаючись у бій хмільними від люті й слів альМутанаббі.
І стояв тоді з мечем він – як в пурпурному убранні,
А зі стін потоком чорним на бійців лилась смола…
За вісім років чимало володарів земель і міст, горді власники незліченних черед і скарбів, схилилися перед міццю кабірського меча.
А ще за два роки владику АбутТаїба хотіли проголосити шахом, але він відмовився. Тоді його хотіли проголосити шахиншахом, але він знову відмовився. Бо царським званням був титул шаха, шахиншахом же називали царя царів, але еміром у найпершому значенні цього слова мовою племен Білих гір СафедКух, еміром називали військового вождя, полководця, першого серед воїнів.
І військовий титул був дорожчий для альМутанаббі від діадеми царя царів.
Відтоді мир запанував на землі від барханів Верхнього Вея до озер і олійних гаїв Кимени, й інші вільні землі добровільно приєднувалися до могутнього сусіда, а решту укладали з Кабіром союзні угоди, налагоджуючи торговельні зв’язки – і мирно почивав у піхвах ятаган ІльРахш, що означає «Крило бурі», забула смак крові «Усмішка вічності», дворучна сокира арРаффаль, заспокоїлася «Сестра Тарана», спис Рудаба, і альфанга Антарі АбульФаваріса не завдавала більше горя сильним, за що колись була названа азЗамі…
– …Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена, – задумливо мовив ЧенЯ.
– Що? – стрепенулася старенька, що вже було замовкла. – Що ви сказали?
– Так… у вас – записи, у мене – сни. Кожному – своє. Був, бачте, один такий дивний сон…
«Розповісти?» – мовчки запитав у мене Чен.
«Розкажи», – погодився я.
І Чен переказав Матінці Ци дивний сон, який бачили ми в Коблановому домі тієї фатальної ночі.
Бабця доволі довго не розтуляла рота, що було на неї зовсім несхоже.
– Цікаво, – нарешті мовила вона. – І навіть дуже… Деякі імена, названі вами, я знаю, але більшість мені зовсім невідомі. Ви не заперечуєте, якщо пізніше я запишу це?
З такою Матінкою Ци розмовляти було напрочуд приємно.
– Не заперечую, – усміхнувся ЧенЯ. – В обмін на вашу подальшу розповідь.
– Про що ж мені ще розказати? – охоче відгукнулася Матінка Ци.
– Про день. Про той день, який проклинав Антара АбульФаваріс. Про день, коли зброї почали давати імена. Будьякій зброї.
Бабця хитро зіщулилася.
– Цей день, молоді панове, розтягнувся на десятиліття. Якщо не на століття. Утім, ми нікуди не квапимося…
…Роки миру не послабили Кабірський емірат. Хоча, властиво, ніхто й не насмілювався випробовувати міцність його кордонів.
Кожен приїжджий купець або вивідач (що нерідко поєднувалося) неодмінно звертав увагу в першу чергу на те, що майже всі жителі емірату й дружніх земель були дуже перейняті вмінням володіти зброєю, присвячуючи цьому значну частину вільного часу. Не лише в столиці або інших великих містах – повсюдно п’ятьшість разів на рік обов’язково проводилися великі турніри, щомісяця відбувалося якенебудь військове свято, і навіть підлітки з селянських родин щодня вправлялися у володінні списом, ножем чи бойовим серпом під суворим наглядом сивобородого патріарха.
Треба бути не правителем, а самогубцем, щоб ризикнути напасти на велику й могутню державу, все населення якої – включаючи старих, жінок і дітей – складається з професійних воїнів!
