не заплямить його гартовану сталь,
Не заплямити й честі того,
хто з ним до борні повстав.
Мій лютий блиску, коли ти блищиш,
усе це – мої діла,
Мій радісний дзвоне, коли ти дзвениш,
усе це – моя хвала.
Живий, я живі…
– …а далі?! – нетерпляче запитав Кос.
– Кінцівку втрачено, – закінчила старенька, розплющуючи очі.
Печальніпечальні.
– Втрачено, кажете? – хитро усміхнувся ЧенЯ. – Погано шукали, певно!
– Добре шукали! – відрізала Матінка Ци. – Куди вже краще… Друдл, щоправда, писав років зо два тому про якогось кабірського коваля, тільки до чого тут коваль?!.
– А в старих скринях дивилися? – співчутливо поцікавився ЧенЯ.
Бабця, схоже, вирішила, що з неї знущаються.
– Не дивилися, виходить, – підсумував ЧенЯ. – Що ж… даремно. Косе, збігай у кімнату, принеси Кобланову спадщину… та все не тягни, лише панцир!
Кос вислизнув із трапезної й незабаром повернувся з панциром. АнТанья став перед Матінкою Ци, вона з подивом глянула на Коса, на Чена, на панцир… і раптом зіщулилася й перегнулася вперед, удивляючись у бейт, викарбуваний на зерцалі.
– Ви, Вищий Чене, неодмінно будете правителем, – після довгого мовчання мовила вона.
– Ви впевнені?
– Так. Це воістину царський подарунок.
І прочитала упівголоса, немов пробуючи на смак кожен звук:
Живий, я калічу живі тіла; сталевий,
ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
Ми мовчали.
– А… переписати можна? – запитала Матінка Ци з невластивою для неї боязкістю.
ЧенЯ кивнув.
Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.
