Саме тоді…
«…саме тоді, коли наші предки остаточно й безповоротно усвідомили себе Звитяжцями, – думав я. – Все правильно. Ось лише ми сприймаємо ці звичаї трохи інакше: вважаємо, що це ми привчили Придатків… а вони вважають навпаки. І, напевно, всі ми посвоєму маємо рацію!..»
– А скільки цікавущих пісень присвячено мечу! – збуджено продовжувала Матінка Ци. – І як же образливо, що багато з них – особливо творінь великого альМутанаббі – замело піском часу. Ось, наприклад…
Вона прикрила очі, насунувши на них зморшкуваті черепашачі повіки, й почала читати – урозспів і водночас жорстко:
Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі:
Утіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль.
Яскравий,
немов у буяння вогню влилися різкі струмки,
І як талісманів предвічна різьба,
прожилки в нього тонкі.
Якщо ж розпізнати колір
його запрагнеш усетаки –
Порсне у вічі, немов на сміх,
лише перелив дзвінкий.
Який він граційний – довгий, тонкий,
він – гордість моїх очей.
Веселкою світиться він, блищить і міниться,
мов тече.
В воді гартувались його краї
й стали алмазно тверді,
Стійкою була середина меча – не потурала воді.
Стерся вже ремінь його старий –
більше не одягти,
Та древній клинок зумів
і в боях молодість зберегти.
Він хвацько рубає –
