дев’ять років. Цікаво, що ти скажеш бабці з такого приводу?
– А хіба цього мало?! – розхвилювався Кос.
– Не просто мало, а, вважай, узагалі нічого. Бабця тобі в очі засміється, і на цьому все закінчиться. Не катувати ж нам її! Тут тонше треба… щоб сама проговорилася й не помітила. А далі – за обставинами.
– Мабуть, Вищий Чене, ви маєте рацію, – після довгого роздуму вимовив анТанья, виразно вказуючи поглядом на слугу, що очікував рішення. – Гей, скажи, певно, Матінці Ци, що Вищий Чен чекає на неї.
Слуга кивнув і вийшов.
Матінка Ци із часу нашої останньої зустрічі анітрохи не змінилася – що було не дивно в її віці.
– Приємної вам трапези, молоді панове, – затараторила вона з порога, – приємної трапези, і доброго здоров’я, і радості у ваш дім, і мудрості у вашу голову, а особливо – у вашу дорогоцінну голову, Вищий Чене, бо чула я, що, можливо, незабаром багатостраждальний Мейлань знайде у вашій особі достойного правителя!.. Ага, кажуть, що у вас ще й весілля незабаром – то ж мудрості у вашу голову, і щастя з молодою дружиною, і сили у ваші чресла, і діток побільше, і…
Старенька з’явилася без Чаньбо, то ж я повністю перейшов на сприйняття Чена й тепер волеюневолею мусив вислуховувати нескінченну балаканину Матінки Ци.
– Здрастуйте, Матінко, – вставив нарешті ЧенЯ, коли бабця на мить замовкла, відсапуючись і готуючись до чергового слововиливу.
– Прошу за стіл, – поспішив додати Кос, виразно намагаючись заткнути рота Матінці Ци добрячою порцією їжі.
Двічі просити стареньку не довелося. Розсипаючись у подяках, вона одразу сіла навпроти ЧенаМене, підсунула до себе одразу троє горнят гречаної локшини, піалу із соєвим соусом повейськи, тацю зі смужками тушкованого м’яса, чотири блюдця з грибами, маринованою морквою, рисом і бобами – і справді ненадовго замовкла.
Доки старенька вправно впорувалася з частуванням, Кос збігав нагору й приніс загублений нею сувій.
ЧенЯ навіть не сумнівався, що анТанья встиг зробити із сувою копію.
– Ви ж за цим прийшли, Матінко? – запитав Кос, демонстративно викладаючи сувій на стіл.
На щастя, поза межами досяжності чіпких пальців Матінки Ци – бо ЯЧен чомусь забоялися, що бабця зараз схопить свій пергамент і вилетить у вікно.
– Ой, спасибі вам, молоді панове! – одразу ж заметушилася бабця, квапливо дожовуючи останню смужку м’яса. – Ото спасибі так спасибі, величезне спасибі, я й не знаю, що б я без вас робила! Певно, впустила під час Бесіди, стара розмазня, а одразу й не помітила – уже потім спохопилася, та пізно… то я спершу аж заплакала, а там думаю – панове молоді, окаті, певно, знайдуть неодмінно й повернуть неодмінно, – а не застануть бабусю, то з собою заберуть, не викинуть, ні, не викинуть задаремно, і буде сувій мій у шляхетних молодих панів цілісінький аж до Мейланя, і як тільки Матінка Ци з’явиться…
Кос спритно підсунув Матінці другу тарелю з солоними колобками: бабця машинально сунула один із них до рота – і ЧенЯ встиг уклинитися в паузу.
– Ви вже даруйте нас, цікавих молодих панів, Матінко, але ми насмілилися зазирнути до вашого сувою… гадали, що дізнаємося, де ви живете – а там і не стрималися! Даруйте ласкаво…
Баба перестала жувати й насторожено на нас глянула.
– Дуже, дуже цікаві записи! – ніби ніде нічого, продовжував ЧенЯ. – Особливо там, де про Антару… я якось розмовляв із Друдлом, і він тоді ще співав мені «Касиду про взяття Кабіра» самого альМутанаббі – ми потім із Друдлом довго сперечалися…
«Про що ми могли з Друдлом сперечатися?!» – нишком попросив мене про допомогу Чен.
«Гадки не маю!» – відгукнувся я.
На жаль, Уламок нагорі залишився…
– Сперечалися… багато про що, – ухильно закінчив ЧенЯ.
