я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?
– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.
«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»
Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.
У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.
– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, братинедоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.
– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…
– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.
Сай глянув на Уламка з неприхованим жахом. Помоєму, він зрозумів, кого мав на увазі Дзютте, кажучи про вихователя.
– Ніколи, – задзвенів він, – ніколи ні Кунда, ні Но, ні будьякий інший Звитяжець з яскравочервоної повстини не примкне до Тьмяних! Ми не хотіли бути вбивцями, нас змусили до цього – як Тьмяні змусили старійшин Ради, – і ми вбивали спочатку, щоб вижити, а потім, щоб навчити виживати вас; але ніколи не вбивали ми просто так, ні заради віри, ні для задоволення!
Сай переривчасто задеренчав, і якби він був людиною, я б сказав, що він плаче.
– А харзієць цей ваш – дурень дерев’яний! – уже зовсім невлад закінчив він. – Балакучий язик Рудного Полоза! Придатка Кунди він, бачите, уб’є… її в Шулмі й не такі вбити намагалися! Ось!..
– Добре, добре, – заспокійливо почав було ЯЄдиноріг, не встигнувши звернути уваги на це «її», стосовно Придатка Кунди Вонґ, але тут у двері постукали.
– Хто там? – крикнув я.
– Послання Вищому Ченові Анкору від Юньер Мейланьської! – почулося зза дверей. – Гонець щойно доставив…
Двері несміло відчинилися й у щілину просунулися рука зі згорнутим у рурочку посланням із яскравочервоною печаткою.
– Проти ночі… – пробурчав я і, згадавши, що вже давно ніч, засмутився ще дужче, підійшов до дверей, забрав і розпечатав депешу, і довго дивився на неї, вникаючи в зміст ієрогліфів.
– Спати, – нарешті наказав я, не обертаючись. – Усім спати. Нам із Єдинорогом завтра рано вставати.
– Запрошення? – поцікавився здогадливий Кос.
– Запрошення. На ранішню верхову прогулянку по місту. Навіть коня з особистих стаєнь обіцяє надіслати в подарунок. Ото напасть! Їхати не хочеться, а відмовитися незручно.
– Наречені, – розсміявся на килимі Уламок. – Ні, всетаки добре бути блазнем! Блазнем – добре, а нареченим – погано! Нова істина вчення Батин!
– А я не поїду, – раптом заявив Єдиноріг, причому вголос, щоб усі чули. – Про мене в посланні нічого не сказано. Я – зброя, чого мені їхати й заважати людям розмовляти… І шпиці знову приставати почнуть… ні, не поїду.
– Скотина ти, а не Звитяжець, – беззлобно лайнувся я. – Гаразд уже, сам поїду… за двох віддуватися.
І жбурнув послання на стіл.
Розділ 17
Наснився сон. Я був мечем.
В метал заточений, іще
