Цьому я не подивувався.
Немовби не мені ця честь.
Наснився сон. Я був мечем.
Злетівши над чужим плечем,
Я сам собою опускався.
Я був приречений на це.
Наснився сон. Я був мечем.
Суддею й катом.
Наречеш Мене останньою свічею
В житті, що швидко так тече.
В сплетінні помислів і суті
Був непорушний я – затям.
Немов минуле і майбутнє.
Немов опорний стовп буття.
О дурню! Це гордині щем.
Чого бажав би ти іще?!.
Мене скарали за гординю.
…Наснився сон. Я БУВ мечем.
Серед ночі я прокинувся.
Зазвичай я сплю на боку, але цього разу спав на спині, і моя права рука, рука альМутанаббі, лежала на моїх грудях.
Навпроти серця.
Серце билося рівно й спокійно.
Зранку мене розбудило іржання. Слід завважити, дуже вимогливе й доволітаки нахабне іржання. Першою моєю думкою було: «Який дурень вивів вигулювати коня так рано, та ще й по цей бік ставка?!» Друга думка була вже інша: «Вухатий демоне У! Я, напевно, проспав час призначеної прогулянки, і тепер пані Юньер у гніві з’явилася до мене й ірже під вікном! Вірніше, це її кінь ірже під вікном… у гніві. Сором який!»
Третя думка була найкоротша: «Хто б не іржав – час уставати!»
На цьому думки закінчилися, я миттю зіскочив з ліжка й визирнув у вікно. У дворі невідомий мені конюх (утім, його яскравожовта куртка була прикрашена гербом Мейланя – алебарда, повита плющем) тримав на вуздечку коня. Величезний, геть чорний звір, без сумніву, жахливо породистий – бач, шия яка, і ноги як із мармуру виточені! – і від усвідомлення своєї породистості доволітаки лютий і норовливий. Конюх сприймався конем як особиста образа, і жеребець (звісно, не мерин!) ставав дибки, бив копитом, фиркав, зарозуміло косився й норовив вирватися з чіпких рук конюха.
