Куштенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.
Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.
– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.
Я кивнув.
– І я на нього відповів?
Я ще раз кивнув.
– А… а що я відповів?
– Що ти справді не знав Звитяжців…
– Що?!
– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.
Куштенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.
– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?
– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохатта, а ти.
Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.
– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.
– І мені, – зітхнув Єдиноріг.
Я налив собі зі жбана.
– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.
– Кому це – вам?
Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.
– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куштенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.
І шаман замовк.
– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?
– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажино йому: мені теж здалося, що він – живий.
