Та й не збирався я його нічим дивувати.
У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.
Осінь, одначе… час звикати.
Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куштенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.
Куштенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволітаки привабливе обличчя.
– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиеніввівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултаялікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Уркалахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куштенгрі.
Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Квандо денебудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куштенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куштенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.
Якщо йому й справді тридцять три роки.
– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохатта, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Уркалахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сонгриба не нюхають, хоштравою не димлять…
– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.
– Чому? – щиро здивувався Куштенгрі.
– Та… не знаю, – зам’яв я.
– А у вас… еее… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?
– Ні. Безкровно.
– Чи ви туди товчених сонгрибів підсипаєте?
– У жодному разі!
– То чого б нам не пити араки? – запитав Куштенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.
Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!
І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.
– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохатта ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куштенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохатта? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?
І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.
Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.
