– …і прийшов Куштенгрі у ставку Джамухи за день після великого курултаю, де було вручено Восьмирукому семихвостий бунчук гурхана, – повернув мене до реальності голос Асахіро. – А коли запропонував шаман Восьмирукому напророчити долю владики, спершу погодився на це Джамуха, але опісля жорстоко посміявся зі служителів Безликого!..
Я знову відчув, як нишпорить у мені морок погляду Куштенгрі, як проникає в заповідні глибини душі темний клинок, як іде по сліду пам’яті тварюка… Ні, несхожий був миршавий шаман на людину, з якої можна просто так посміятися, ще й жорстоко!
Принаймні безкарно.
– Під час звертання до Безликого виймає воїн із піхов свій клинок і тримає його за руків’я, стоячи біля начала, а шаман Уркалахая береться за лезо, стаючи біля кінця. І дивляться потім воїн і шаман, джерело й вислід, в очі одне одному, поки не перестають бачити земне, прозріваючи те, що тчеться на небесах.
Асахіро говорив повільно й співучо, і я чув його, степ і рівний перестук копит.
– Однак цього разу не глянув Джамуха в обличчя Куштенгрі. Щойно пальці шамана зімкнулися на мечі гурхана, як рвонув Восьмирукий Чинкуеду, Змію Шен, до себе й розрізав шаманові долоню до кістки. І сміявся гурхан – мовляв, не змагатися Безликому з Жовтим Мо, як м’ясу шаманському не змагатися з відточеною сталлю, і нікому зі смертних не дозволено провидіти долю Джамухи! Сміялися воїни, що стояли навколо, але невеселий і догідливий був їхній сміх, а шаман пройшов крізь сміх і ганьбу, не затискаючи рани, і долоня його усміхалася червоним ротом. Дикий і страшний був погляд Куштенгрі – настільки страшний, що троє воїнів, які не встигли вчасно відвернутися, умерли через день у муках…
Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куштенгрі вже знову був поруч зі мною.
Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.
На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.
Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.
Дурманнотерпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…
Долоня Куштенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.
– Служителі Уркалахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.
Навколо нас була Шулма.
Всередині нас була Шулма.
А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.
ЯЄдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.
– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куштенгрі.
– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.
Асахіро ледь чутно застогнав.
– Це неможливо.
– Це можливо.
