Або яких було видно тільки йому.
Фальґрим на той час повністю відійшов від спілкування з шаманом і їхав незвично понурий і мовчазний.
І ось раптовий удар – пророцтва, які збуваються.
А я сподівався, що в Шулмі мене чекатиме лише Джамухабатиніт!..
«…Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.
Тьмяні, які виявилися зовсім не тими, якими здавалися спочатку; ассасини, жах снів і казок, які їдуть тепер за мною… і непрохідний степ по цей бік Кулхана, чию плоть із хрускотом чавили копита вороного Демона з мейланьських стаєнь, від чого ноги мої були до колін заляпані липким соком осінньої Шулми…
Чи марновірний я?
«Ні», – хотів відповісти я.
– Не знаю, – відповів я.
– Ось і я не знаю, – тужно погодився Єдиноріг.
– А я знаю, – заявив Дзю, чи підслухавши, чи здогадавшись про нашу розмову, чи взагалі маючи на увазі щось своє. – Знаю, але вам не скажу.
Куштенгрі й далі їхав попереду, не обертаючись, але тепер я знав, куди веде нас Неправильний Шаман.
До священної водойми.
До могили Звитяжців і житла Жовтого Мо.
До місця, де не воюють.
Цікаво, чи насмілиться Джамуха, що зійшов на престол Шулми сходами преклоніння перед військовою звитегою, порушити цю заборону, напавши на нас там?
Так чи ні?
З одного боку він – онук Жовтого Мо й гурхан степів, а з іншого – святість місця, дух самого Мо, що витає над водоймою, і втілення, яке з’явилося там, тобто Асмохатта, хоч справжній, а хоч несправжній, що треба доводити…
Має рацію шаман – час для міркувань у нас, схоже, буде. Або він є, почався, зрушив із місця – час для мудрих міркувань, час для поганих міркувань, для веселих і невеселих, для перших і останніх…
А може, і не тільки для міркувань.
Кулай казав, що частина вільних племен відмовилася ламати прут вірності перед Джамухою. Але навіть ідучи проти Восьмирукого, чи захочуть вони піти за Асмохатта?! Я й думати не хочу про те, скількох довелося б убити, щоб переважити Джамуху на вагах Шулми… ні думати не хочу, ні вбивати.
І не буду. Не моя ця справа, не моя радість – чужі вуха в кишені складати!
Мало того – люди людьми, а як домогтися, щоб Дикі Леза задзвеніли на нашому боці?!
О Боже, чи не перетворююсь я, людина Чен Анкор, на Твою зброю?! На мертву річ, на зброю, яка не має власної волі, а покірна Твоїй байдужій десниці?!.
