– І як служителі Уркалахая бояться частіше, ніж слід, Безликому набридати, так і шулмуси не люблять цим шаманам в обличчя заглядати. Надто вже бояться їхніх прокльонів… чиїчиї злі слова, а прокляття шамана Уркалахая дуже рідко мимо проходить! Тому й живуть вони біля священної водойми, подалі від усіх, і по степу нечасто їздять – усі, кому потрібний шаман Безликого, самі до нього приходять.
– Але ж священна водойма в тіні плаща Жовтого бога Мо! – заявив нетямущий Коблан. – Ото й жили б там служителі Мо – до чого тут Безликий?!
– У Мо немає служителів. Йому воїни будьякого племені служать – військовою доблестю й смертю ворогів. Іншої служби Жовтий Мо не визнає. Просто місцевість навколо священної водойми заповідна, на ній споконвіку ні воєн не було, ні крові не лилося. Ось тому кожен шулмус може туди безбоязно приїхати й у шамана Уркалахая про долю свою запитати.
– Пророчать, бач, – в’яло підтримав розмову коваль. – І як, збуваються їхні пророцтва?
Асахіро помовчав. А потім відповів.
– Завжди, – відповів Асахіро. – Завжди збуваються.
«Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.
Після того бою, в якому змішалися кола Шулми й Кабіра і віддав життя за гордість упертий нойон Джелме; після того бою, коли я вперше пильно глянув на руку альМутанаббі й слідом за хвилею жаху відчув раптове полегшення, збагнувши, що ця рука – моя, якою б вона не була; після того бою я зовсім поіншому відчув зв’язок із Єдинорогом.
І не тільки з ним, але про це – пізніше.
Мені вже взагалі не треба було торкатися його руків’я залізними пальцями, щоб перетворитися на МенеЄдинорога. Я міг це зробити в будьякий час і навіть на чималій відстані, яка розділяла нас. У Кулхані ми перевіряли цю здатність, коли Кос, узявши Єдинорога (нікому, крім анТаньї, я б його не довірив), їхав уперед з ориджитамирозвідниками. Чотири години я залишався МноюЄдинорогом, ще протягом трьох годин ми могли перемовлятися, дещо напружуючись, а потім розвідники повернули назад – і мушу сказати, що я дуже зрадів, коли Єдиноріг повернувся до мене.
Мало того: я навчився розмовляти з Уламком – але його обов’язково мусив торкатися залізною рукою.
Я навчився розмовляти з Уламком – і це не завжди було мені приємно. О, аж ніяк не завжди! – бо тепер Дзю прямо висловлював мені все те, що раніше зм’якшував Єдиноріг.
Брешу. Я радий був чути Дзю.
Іноді мені здавалося, що я розмовляю з Друдлом.
Інші люди й Звитяжці – пояснити їм усім, хто вони, цього разу виявилося простіше, оскільки я пояснював не сам – отож, інші люди й Звитяжців розмовляти одне з одним, ясна річ, не могли, зате виявили незвичайні здібності в умінні відчути настрій і стан своїх… еее… супутників.
Ґвеніль уже точно міг сказати, коли Фальґрим злий, а коли добрий, але голодний – що траплялося рідко, бо доброта не була властива голодному Фальґримові; Чин починала сумувати й веселитися одночасно з Вовчою Мітлою, причому обидві усвідомлювали це «одночасно»; і Махайра не раз попереджав ЄдинорогаМене, коли Діомед ще тільки збирався жартувати.
Але найбільших успіхів у цій справі досяг Сай. Якщо Заррахід добре розумів, коли Кос поводиться серйозно, а коли – ні, то Сай умудрявся ловити навіть ті моменти, коли Кос видавався серйозним, до кінця не знаючи сам, що вдає з себе такого.
І есток потай (вірніше, це йому здавалося, що потай) пишався Саєм, як пишаються здібним учнем або молодшим родичем. І вести Бесіду нам із кожним днем ставало все цікавіше.
Тому, коли Ґвеніль крикнув, що не відчуває Фальґрима, я перестав сумніватися в дуже простій істині, на кшталт істині Батин – перший випад у Бесіді за назвою «Шулма» було зроблено.
Я ухилився від випаду, під’їхавши до шамана й вигравши дивний поєдинок.
Чи можуть душі вести Бесіду?
Доля відсунулася на крок, і ми злегка побряжчали клинками – поговоривши з Неправильним Шаманом про гусей, яких не було видно.
