Голос мій плавився крижаним дзвоном, змушуючи служителя Безликого мерзлякувато пересмикнутися.
Він заперечно похитав головою, і в шамановому погляді більше нічого не рухалося саме по собі. Зараз там нічними зірками, риб’ячою лускою у вирі мерехтіли іскорки подиву.
Мерехтіли – і згасали одна за одною.
– Ні. Я хочу відвести Асмохатта в таке місце, де у нього буде можливість міркувати без зайвих побоювань.
Усе ж він вимовляв «Асмохатта» без належної поваги, до якого я, мушу зізнатися, встиг звикнути.
– Мене звуть Куштенгрі, – подумавши, додав він, шулмус із обличчям, яке не запам’ятовується чорним поглядом і срібним волоссям. – Багато хто називає мене Неправильним Шаманом.
Я байдужно кивнув.
Я не знав, якими мають бути правильні шамани.
…Конячка нашого несподіваного попутника прудко бігла поруч зі мною на чолі загону. Демон У спершу намагався протестувати щодо такого сусідства – але конячка скоса глянула на нього, і Демон втихомирився, а я запідозрив коня в належності до шаманського стану.
У білястому небі пролунав ледь чутний пташиний крик, подібний до стогону, і, затихаючи, полинув удаль.
– Гуси, – сказав Куштенгрі, Неправильний Шаман. – Тепла шукають. А відлітати боляче. Тому й кричать…
Я підвів голову й заледве розрізнив клин гусей – чи не гусей? – який повільно просувався на південь.
– Двоє не долетять, – продовжив Куштенгрі, почухуючи свого коня між вухами. – Сизий до вечора відстане. А той, що з чорним хвостом, до завтрашнього полудня витримає. Бач, бідолаха, надривається…
Я ще раз глянув у небо. Сизий, бач, до вечора відстане… Ні, по моєму, шаман не збирався морочити мені голову. Хоча все ж заморочив, хотів він того чи не хотів…
– Хуш! – прикрикнув шаман.
Його кінь без особливого натхнення додав ходу. Я ж навпаки – непомітно натягнув повід і притримав Демона. Сам не знаю навіщо.
З упертості, певно…
– Коблане, перебирайся сюди! – почувся ізза мого плеча голос Асахіро. – Тут Тохтарбазіка про провідника нашого окатого казки розказує. Джир про те, як Куштенгрі гурханові Джамуці майбутнє пророкував! Під’їдь, я тобі сам цей джир проспіваю, щоб коротше було!..
Говорив Асахіро кабірською й, схоже, не так для Коблана, як для мене.
– Угу… – пролунало за спиною, і гучна луна цього «угу» почала зміщатися праворуч – Коблан перебирався ближче до Асахіро.
– Ти розумієш, Коблане, – неголосно, але цілком чутно продовжив Асахіро, – у Шулмі дуже багато богів і дуже багато шаманів. Творець їх знає, шулмусів цих, навіщо вони собі стільки навигадували?! Жовтий Мо – заступник воїнів і владика смерті, Гентер – бог злодіїв і конокрадів, Килчіара пологам у жінок допомагає, Лисий Боортун овець охороняє, на тій сопці Чилтаймисливець звірів ганяє, на цій – Ултайлікар трави цілющим соком напуває…
– Це коротше? – буркнув Коблан. – Тоді я краще Тохтара послухаю.
– І не зрозумієш нічого, – відрізав Асахіро. – Тохтар говорить швидко й багато, а ти розумієш повільно й мало. Отож, богів багато, шаманів ще більше, а Уркалахай, Безликий, один. І служителів у нього всього десятка півтора, якщо не менше. Іншим богам щодня в обличчя заглядати треба – чи не супляться? А в Безликого обличчя нема, заглядати нікуди, йому й цих шаманів вистачає.
Асахіро знову понизив голос.
