Непогано для початку.
А хто б сповістив мого улюбленого онука Джамуху про прибуття його улюбленого діда? Вірніше, останнього втілення його улюбленого діда?!
Цьому Кулаєві дай волю – він моїм іменем такого накоїть…
Ми їхали по Шулмі.
Ось уже третій день ми їхали по Шулмі.
…Роздратоване іржання Демона У вивело мене із замислення.
Перше, що здивувало, – це незвичне шикування нашого загону. Незвичне, бо я раптом опинився попереду, за мною півколом вишикувалися мої співвітчизники, а вже за ними збилися в купу діти Ориджа, що нагадували переляканих овець, які вдалися до захисту сторожових псів.
Другим приводом для стискання плечима був осінній степ перед нами, напрочуд безпечний і пустельний. Якщо не завважувати самотнього чоловіка, що наближався, ведучи за вуздечку непоказного коника.
А так – нікого й нічого.
Якщо не завважувати… навіщо його завважувати, чоловіка цього? Один собі й один, як не завважуй…
Отож – якби перед нами стало військо – чи дали б мені змогу опинитися першим? Навряд. Певно, змусили б назад сховатись, а ще краще – у землю зарили б!
На якийсь час.
Для безпеки.
– Хто це? – запитав я кабірською.
Ще в Кулхані ми вирішили, що розумно буде не вчити шулмусів говорити понашому.
– Це шаман Уркалахая, – ізза спини повідомив Асахіро, і мене неприємно різонули нотки марновірного страху в його голосі. – Служитель Безликого.
Ясно… якщо вісім дозорців, то Асмохатта назад, а герої – вперед! А якщо служитель якогось Безликого – то все навпаки…
Що ж це за Безликий?
– Ану я його за вуха притягну, – кровожерливо заявив Фальґрим і, не чекаючи дозволу, погнав коня до чоловіка, який і далі ішов так само неквапно.
Я спостерігав, як велет на ім’я «Фальґрим на коні» порівнявся з шаманом і навис над ним; потім шаман підвів голову і глянув на Білявого. Погляд був короткий і гострий, як умілий випад, після чого шаман так само неквапно продовжив шлях, а Фальґрим круто розвернув коня й поскакав до нас.
Коли я глянув в обличчя Білявого, мене вразили його очі. Вони були висічені з сіроблакитного льоду й відтавали повільно, занадто повільно, щоб Білявий міг бачити. Принаймні, зараз він не бачив нічого.
Або бачив щось, невидиме нам.
Еспадон Ґвеніль заклопотано підстрибував, лежачи поперек кінської холки.
– Що це з ним? – продзвенів еспадон, коли Фальґрим проїжджав повз нас. – Я… я його не відчуваю! Ні, вже потихеньку починаю… Єдинороже, запитай у Чена – із Фальґримом усе гаразд?
– Не знаю, – відгукнувся ЄдинорігЯ. – Але незабаром довідаюся.
