– Чи не передасть Кулай нойон мені он той шматочок солонини?
Кулай захекався, подавившись недожованим коржем, поспішно передав мені вказану солонину й утік до коней, не довечерявши.
І я зрозумів, що мені досить вказати пальцем, щоб діти Ориджа шкереберть кинулися в означеному напрямку – хоч по солонину, хоч по смерть, хоч куди.
Не можу сказати, що мені було приємно.
Зате тиснуло дужче від панцира в спеку.
Не треба бути надміру розумним, щоб здогадатися – справжній Асмохатта був для дітей Ориджа єдиною можливістю залишитися живими. Якби я виявися брехуном – за їхні життя в Шулмі ніхто не дав би й зламаного клинка.
Єдиного за все.
Але не самі лише шулмуси – мої колишні знайомі з Кабіра й Мейланя зверталися до мене з шанобливістю, яка межує з улесливістю. Якось, коли ориджити всією юрбою поскакали вперед щось розвідувати, я зібрав своїх і зажадав припинити це неподобство.
Інакше я й сам увірую, що я – Асмохатта.
Усі перезирнулися.
– Друдл казав, що він – дурень, – прогудів Коблан Фарізі, немов намагаючись пояснити їй дивацтво моєї поведінки. – Я маю на увазі, що Чен – дурень. А Асмохатта – великий і могутній.
– Ааа, – замість Фарізи розуміюче закивав Асахіро. – Тоді ясно.
– Що вам ясно?! – закричав я. – Що вам усім ясно?! Хтонебудь може зі мною поговорити полюдськи?!
– Ні, – жорстко відрізав Кос. – Ніхто не може. Інакше кожен із нас зможе забути й заговорити з тобою полюдському при сторонніх. Або нас можуть підслухати – а ми будемо в той момент говорити не кабірською. Або ще щось. А для шулмусів ти – Асмохатта. На віки вічні. Терпи, Чене у Рукавиці.
– Терпи, – співчутливо повторила Чин.
«Терпи, Чене, – беззвучно підтримав мене Єдиноріг. – Я ось теж терплю… знаєш, як вони мене називають? Могутній Палець бога Мо! Ото Ковзкий Перст зрадів би…»
Я знав, хто кого і як називає. І розумів, що не маю рації. Якби ж від цього мені ставало хоч трішечки легше…
Особливо різко я відчув свою новоявлену значущість, коли Кулхан раптом закінчився, і ми ніс до носа зіткнулися з шулмуською заставою з восьми вояків. Вони нічим нам не загрожували, вони навіть не встигли до нас під’їхати – але я одразу ж опинився в другому ряду, а переді мною зринули спини Коса, Фальґрима, Асахіро, Кулая, закриваючи собою великого й могутнього Асмохатта; а за мною зімкнулися в бойовій готовності інші, готові лютою лавою охопити мене з двох боків і виплеснутися вперед, якщо перший ряд упаде й Асмохатта опиниться перед ворогом.
Вони готові були вбивати за мене.
Вони готові були вмирати за мене.
Чим я міг оплатити це?
Не знаю…
Доки я так міркував, Кулай встиг облаяти сторожових шулмусів моїм іменем, ті встигли випустити в нього кілька стріл, Ґвеніль і Нодачі припинили це в найбуквальнішому значенні, і заставники втекли.
