Труснеш Тохтара втретє – а він узагалі замовкне.
Навіки.
Хоча навряд – цей нас усіх переживе…
– Я навіть знову хотів прокинутися, – старий довірчо нахилився до Кулая, залишаючись, утім, на безпечній відстані. – Але Асмохатта перестав супитись, а гурхан Джамуха Восьмирукий перестав жити, і всі побачили, що Асмохатта – це Асмохатта, а Джамуха має всього дві руки – як і будьяка людина, навіть якщо вона зветься, приміром, старий Тохтаркулу… І якби той, хто зветься старий Тохтаркулу, не прокинувся б від тупоту чиїхось товстих ніг, він устиг би ще побачити, як степи Шулми шумлять про мудрого й доблесного Кулаянойона, який першим визнав Асмохатта!.. Оййой, який гарний сон…
– Твій сон бреше, старий, – тужно мовив Кулай. – Асмохатта не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Асмохатта взагалі не любить убивати. А ти вчив мене, що військова звитяга – це смерть ворога! Отже, ти неправильно вчив мене?!
– Я правильно вчив тебе, Кулаюмергене, який став Кулаємнойоном, – відповів Тохтаркулу. – Якщо ти дотепер живий і можеш трясти мене за комір – отже, я правильно вчив тебе. Військова звитяга – це смерть ворога. Але коли стаєш старим, коли кобила долі доїться на твоє волосся, роблячи його білими, ти рідше думаєш про смерть ворога, і частіше – про життя. Про своє життя. Про чуже життя. І розумієш, що для кожного часу – своя мудрість і своя звитяга. Це розумієш лише тоді, коли твоє життя підходить до кінця.
Старий замовк, і Кулаєві не спало на гадку підганяти його.
– Ти розумієш це, – після довгого мовчання ледь чутно прошептав Тохтаркулу, – але навколо є багато юних і мужніх воїнів, і ти боїшся сказати їм про це, бо в тебе всього один комір, бо тоді ти станеш їхнім ворогом, а їхня звитяга, звитяга юних, звитяга твоїх дітей і учнів, – це смерть ворога. І ти чекаєш, що прийде хтось, хто не боїться казати про нове. Що прийде Асмохатта.
Небо тріснуло, спалахнувши синім вогнем, і Кулай прислухався до оглушливого гарчання Верхньої Зграї, яка загризла чиюсь неприкаяну душу.
– Ходімо збиратися, Тохтаркулу, – буденно сказав Кулай. – Чого даремно сидіти?
– Так, нойоне, – кивнув старий.
Частина VIII
Вогонь Масуда
Давні
– Ото вже ні, – ласкаво усміхнувся Куштенгрі, Неправильний Шаман. – Спершу ти розповіси про все мені. Гаразд, гінцю? Так?
Гонець – пласколиций коротун маалей УдуйХара, якого з дитинства невідь за що прозивали Чумним Вовком, – розгублено мовчав. Ні, що не кажи, а тут без джайворожби не обійшлося! Інакше чого б це опинився шаман Уркалахая на шляху Чумного Вовка? Священна водойма далеко, степ великий – аж ні, ось він, Куштенгрі, Неправильний Шаман, благослови його Геєна Трьох Язиків!..
– Ти вже хочеш говорити, правда, гінцю?
Губи Куштенгрі не ворушилися, але владний хриплуватий голос пролунав так чітко, що Чумний Вовк мимоволі здригнувся, відірвавши погляд від жахливо непорушного рота шамана – і, забувшись, глянув у вічі служителеві Уркалахая Безликого.
Очі жили своїм, окремим від тіла життям. УдуйХара ще подумав, що так не буває, а потім перестав думати – просто стояв і дивився.
Довго дивився. Одне життя дивився, друге дивився, опісля вмер, і Куштенгрі вмер, а очі все дивилися, не кліпаючи, все не зникали, немов були рівнею ночі, степові, вітру…
«Я чекаю, гінцю!» – почулося з нізвідки.
Чого боятися мертвому? Того, що гурхан Джамуха розгнівається, довідавшись, що між ним і вістками з кордону постав Неправильний Шаман, а язик УдуйХара сам виліз із рота й вимовляв слова?
Та й слів тих жмені дві, не більше… стояла застава в Кулкииз, давно стояла, нових дозорців на зміну чекала – і дочекалася, тільки не зміни, а гостей із пісків. Три десятки ориджитів з’явилися, а з ними більше дюжини втомлених чужинців. Запитували заставники в ориджитів: де, мовляв, брати ваші, де батьки ваші, де чоловіки племені? У Верхній Степ на вічне кочовище пішли, відповідають. Запитували заставники в ориджитів: де Джелмебагатур, де ваш нойон? Нема нойона, відповідають, на нього Асмохатта пальцем указав; новий нойон тепер у нас, Кулайнойон. Запитували заставники в ориджитів: який ще Асмохатта, звідки йому взятися серед народу м’якоруких? А такий, відповідають, Асмохатта, що виродка мангуса Джамуху у священній водоймі втопить…
І тут Чумний Вовк мало язика свого зухвалого не проковтнув, разом зі словами останніми. Нехай і чужі слова мовив язик, але за таку капость великий гурхан Джамуха й у мертвого відітне все, що марно в роті ворушиться!
