Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці.
І день був подібний до ночі.
Постскриптум
…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан.
Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка.
Грому не було.
Узагалі.
І повітря відчутно тиснуло на плечі.
Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою.
Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла.
Жива.
Чи просто це метал віддавав накопичене тепло?
Хтозна…
Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє.
– Я розумію – так було треба…
Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне.
Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун.
– Це було необхідно. Ти не міг інакше…
Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять.
Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном.
Чоловік у латах мовчав.
Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки.
Коли ізза валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пайсінь у руці, ніхто не поворухнувся.
– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох.
Відповіді не було.
Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби.
– Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза.
