По шматочку за змах рубати буде!..
«Орер, лихо», – подумав Чумний Вовк, замружившись, і потроху оживати почав. Потім знову очі розплющив, на погляд Куштенгрі наткнувся й затріпотів на вістрі шаманського погляду, як перепелиця на дротику. Лише перепелиця пищить, а УдуйХара й радий би пискнути, та не виходить – далі говорити довелося про побачене й почуте…
…Двоє заставників, брати Бариґен і Даритай, гарячі були, на руку швидкі. Схопилися за луки, по стрілі з саадаків сідельних висмикнули – здійнялися стріли, свиснули, а біля самих грудей зухвалого Кулаяориджита немов дві блискавки із двох сторін ударили! Спершу й не розгледіли заставники, які це клинки кожну стрілу надвоє розрубали, а опісля вже роздивились і здивувалися. Обидва мечі мало не зросту людського, такими коней навпіл рубати, а не стріли на льоту, – а тут бач як!
Кулайориджит сміється, ті двоє, що мечами з плеча махнули, мовчать і супляться, а коли в чужинців дівка дикоока вперед виїхала й покрила заставників похурульськи – та не так, як жеребець кобилу криє, а так, як кобила жеребців, коли їй під хвіст будяк замість чого іншого сунути – отоді й кинулися заставники врозтіч, немов ілбіси за ними гналися, і отямилися нескоро.
А коли отямилися, зрозуміли, що великий степ, доріг багато, але в ставку до гурхана у них дороги більше немає. Сам лише УдуйХара був проти. Він півроку тому числився у Восьмирукого в добірній тисячі тургаудівохоронців, до десятника дійшов і далі б служив, якби не слабість до того, що в жінок під халатом! Вигнали за дурість, на варту стали, а Чумний Вовк угрівся, захопився й запізнився трішечки… Отак і опинився тургауд заставником у Кулкииз.
А зараз чи гордість у тургаудіва заграла, чи ще що – а відвезу, вирішив УдуйХара, звістку в ставку гурхана й у ноги Восьмирукому кинуся. Убий, мовляв, але не проганяй!..
Усі ж повтікали, гніву Джамухи злякавшись, а Чумний Вовк і про Кулая зухвалого доповість, і про чужинців, і про Асмохатта…
«Асмохатта? – запитало око Неправильного Шамана. – Який він на вигляд, цей Асмохатта?»
«Не пам’ятаю», – хотів було сказати Чумний Вовк, а очі шаманські вже в саме нутро залізли, наче пальцями там нишпорять: ось Кулай усміхається, ось поруч із ним двоє з мечамипереростками… один – білявий, майже як Неправильний Шаман, а в очницях – сталь із блакитним відливом; інший – здоровань, до плеча першому, а обличчя недобре, ой, недобре, і дивиться, як у груди штовхає!..
«Далі!»
І Чумний Вовк немов за залізо розпечене схопився – ось він! Поза Кулаєм на коні сидів! Не кінь – скеля чорна, не вершник – брила блискуча, повід у руках…
– Руки! – заверещав УдуйХара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.
– Руки! Луска на руках! Асмохатта!..
І злетів із невидимого вістря.
На коліна впав.
Куштенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:
– Руки!.. руки в лусці… руки!..
Неправильний Шаман навіть не обернувся.
Розділ 22
– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохатта?
– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.
– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився анТанья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.
Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..
…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предокзаступник
