І я штовхнув Демона У п’ятами в боки.
Побачивши, що я наближаюся, шаман зупинився. Я тричі об’їхав довкола нього – довкола доволітаки хирлявого чоловічка в довгополому й просторому халаті, від коміра до подолу обвішаному якимись брязкітками з темного металу. Шаманове волосся було біле – не білолляне, як у Фальґрима, й не каламутносиве, як у старого Тохтаркулу (тим паче, що служитель Уркалахая був аж ніяк не старий, не набагато старший від мене), а молочносрібне, і волосся такого кольору я бачив уперше в житті.
Сам шаман увесь час дивився собі під ноги, немов боячись перечепитися, то ж я не бачив його обличчя – та мене не полишало враження, що цей маленький беззахисний чоловічок, який не має при собі ніякої зброї (а він її не мав або ховав надзвичайно успішно), уже встиг довідатися про мене все, що можна довідатися, дуже уважно оглянувши.
– Я бачу того, хто називає себе Асмохатта? – нарешті запитав шаман, і далі не підводячи голови. – Так?
Шаманова мова була глуха, але виразна; і ще більше схожа на хакаську, то ж я одразу зрозумів майже все.
Особливо приховане глузування.
– А я бачу того, хто насмілюється ставити такі питання? – відгукнувся я.
Шаман ледь чутно хихикнув. Схоже, він теж зрозумів те, що хотів, і був радий цьому.
– Степ ще не знає про появу Асмохатта, – задумливо мовив він.
– Але якщо Джамуха Восьмирукий встигне дізнатися першим і послати тумени своїх вершників у потрібний час і в потрібне місце – степ може взагалі не дізнатися про Асмохатта або дізнатися, коли буде пізно.
Внутрішньо я не міг із ним не погодитися.
Але зовні…
– Ти набрид мені, дурний чоловіче! – я вимовив це вкрай лиховісним шепотом, на який лише був здатний, і слово «чоловіче» пролунало так, ніби я сам людиною і близько не був. – Чи тобі вирішувати, що рано, а що – пізно?!
Шаман Уркалахая різко підвів голову – і я немов з розмаху налетів на його очі.
Чорнічорні.
І в них щось ворушилося.
Я мимоволі потягнувся вперед, відчуваючи, як тварюка на дні чорного погляду нечутно й невблаганно кличе мене до себе, як вона ліниво виповзає зі склепу очниць і сама рухається до мене, чіпко хапаючись за липку ниточку, що простягнулася між нашими душами, і ось вона вже всередині мене, порпається, шукає, винюхує – і їй назустріч встає Кабір, і вежа АльКутуна, поруч із якою все почалося, і…
І наче спалах холодного полум’я пронісся над світом, перекреслюючи його – немає Кабіра, немає вежі, немає видінь, немає пам’яті, яку насильно висмоктують, а є безпристрасний меч у залізній руці, і чорна тварюка біжить у страху, ховаючись за тремтячими повіками, прагнучи зникнути, щезнути, не бути…
Я відчув знайоме руків’я Єдинорога під пальцями альМутанаббі; і руків’я відчуло пальці.
Єдиноріг був у піхвах.
І ще він був у мені.
– Ти шукаєш смерті? – запитав ЯЄдиноріг у шамана, що відвернувся.
