Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмусислідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.
Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.
Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило порізному.
У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в анТаньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.
Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коцецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.
Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.
Річзброя.
Утім, люди все ж збагнули швидше – адже Фаріза билася в залі істини Батин жаровнею, і жаровня була річчю, і одночасно зброєю. До речі, у битві на кордоні Кулхана шулмуси не користувалися луками, маючи намір взяти нас живими й повести з собою в Шулму, що, властиво, й сталося, але зовсім інакше, ніж передбачали ориджити, і це було добре. Але під час переходу через піски швидко з’ясувалося, що турнірні навички дозволяють більшості з нас рубати стріли в польоті, або ухилятись, як я.
Для Звитяжців сама думка про те, що на світі існує мертва зброя, була блюзнірською. Нарешті Чаньбо припустив, що колись лук і стріли зможуть стати Дикими Лезами, а потім – Звитяжцями; і наші поліровані супутники з цієї хвилини перестали обговорювати мертву зброю шулмусів.
Вони навіть говорити про неї перестали.
Немов її й не було.
Я ще подумав, що так люди ставляться до божевільних родичів, причому далеких, і навіть не божевільних, а людейрослин. Із зовнішньою байдужністю й внутрішнім соромом. А Матінка Ци на одному з привалів згадала, що в якихось сказаннях часів альМутанаббі й Антари АбульФаваріса згадувалися предмети, які цілком можуть виявитися луками й стрілами. Певно, в еміраті цей вид зброї так і не зміг перестати бути річчю, стати Звитяжцем, і поступово вимер.
Остання думка про вимирання належала не бабці, а Єдинорогові.
Але не важкість шляху, і не шулмуські луки, і навіть не смерть деяких поранених – мало не сказав: «На щастя, не наших поранених», – і зрадів, що не сказав, – не це турбувало мене найбільше.
Просто я в міру просування вперед усе більше перетворювався з людини на релігійний символ.
Мене опікували (коли я обурювався – мене опікували непомітно), мною захоплювалися (коли я сердився – мною захоплювалися здалеку), мені поклонялися (коли я протестував – мені поклонялися подвійно).
Шулмуси зверталися до мене не прямо, і навіть не побічно, а якось відсторонено, немов я й не був присутній тут, серед них, не їв ті ж коржі й не пив ту ж воду.
– Чи не хоче Асмохатта випити води?
– Нехай Асмохатта притримає Мангуса У – попереду чорний пісок…
– Чи не волів би лускорукий перейти в тінь?
І все це з поклоном, опустивши очі…
Спершу я вважав такий спосіб спілкування властивою Шулмі традицією, і якось сказав Кулаєві шулмуськохакаською мішаниною слів:
