Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицюґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском.
– Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба.
– Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене…
– Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав.
– Гонець готовий, – відповіла бабця.
– Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру.
– Так чи ні? Що йому сказати?
– Нехай перекаже…
Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків БекНеша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні.
– Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого.
– Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом.
– Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці альМутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути.
Ізза валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі.
– Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба.
І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся.
Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього.
Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір.
Дуже поганий звір.
І дуже голодний.
Ще один постскриптум
Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.
Сидів просто так і дивився просто так.
За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будьяким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохатта; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кулкииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…
Вільний у вчинках, як і будьякий вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.
