– У коваля вашого волосся кучеряве, вуха стирчать, – почав Куштенгрі, – у Тохтара волосся мало, а ось вуха закриті; троє дітей Ориджа кінські гриви відростили, незабаром не те що вух – очей видно не буде… ще троє волосся ремінцем пов’язали й назад закинули; один – лисий. Геть. Далі будемо чи вистачить? Так?
– Вистачить, – в один голос сказали я й Кос.
– Шаман мусить не дивитися, а бачити, – повчально завважив Куштенгрі. – Шаман не запам’ятовувати повинен, а пам’ятати. Інакше він – поганий шаман. Життя зрозуміти не зможе. Пропажу знайти не зможе. Долю довідатися не зможе. Пророчити її не зможе. Нічого не зможе. Такий шаман – і не шаман зовсім.
Кос розуміюче кивнув, а ЯЄдиноріг подумав: «Пророкувати. Долю дізнаватися. Гуси, камінчики, волосся… очі твої ненаситні. І взагалі – як він довідався про моє прибуття? Як у степу знайшов?»
Схоже, Куштенгрі міг багато такого, про що ми й гадки не мали. І це в Шулмі, у дикій Шулмі, де життя не варте й тріснутого горняти! Було в умінні шаманському щось, пов’язане з кроком від ремесла до мистецтва, з люттю й радістю, з вибором між Масудом і Муніром…
І ЯЄдиноріг ще подумав, що справа, напевно, не в пам’яті, гостроті зору чи якихось особливих навичках (хоча й у них теж), а в стані душі, який дозволяє зливатися з тим, що відбувається. Ми теж у стані Бесіди встигаємо чимало такого, чого в повсякденному житті й помітити б не встигли!
– Будемо говорити, Куштенгрі? – запитав я.
– Будемо, – ледь помітно усміхнувся Неправильний Шаман. – Тільки завтра. Зранку. Так?
– Так, – відповів ЯЄдиноріг, і рушив до Коблана, який гримів язиком не гірше від молота – через що ориджити працювали якщо не краще, то бодай значно швидше.
Завтра – отже, завтра.
А завтра виявилося зовсім поруч.
І таким же, як учора – намет, шаман, і я з Єдинорогом і Уламком.
– Ти дозволиш мені глянути на твоє минуле, Асмохатта? – мало не врочисто запитав Куштенгрі, всідаючись навпроти.
Ні, я не сумнівався в можливостях шамана. На його обличчі було написано, що він хоче не розповідь мою вислухати – а саме глянути. Самому.
Але чи варто йому показувати?
– Варто, – рішуче заявив Єдиноріг.
– Варто, – погодився Уламок, зловтішно блиснувши. – Нам приховувати нема чого.
Я вслухався в це «нам» і зрозумів задум Звитяжців.
– Що ж, шамане, дивися, – я й сам внутрішньо усміхнувся, звільняючи Єдинорога від піхов і простягаючи його вістрям до Неправильного Шамана. – Так, здається, це робиться?
Куштенгрі, не підводячи очей, простягнув руку й неспішно зімкнув пальці на клинку Єдинорога. Якийсь час нічого не відбувалося, я розслабився й пропустив той момент, коли допитливо похмурий погляд шамана блиснув назустріч мені, як воронована сталь, і, провалюючись у тьму, я встиг міцніше схопитися за руків’я Єдинорога, і… і стати ним.
У тьмі або при світлі, тут або ніде, учора або завтра – лише Меч стоїть спокійно під небом!
…Я знав, що Неправильний Шаман зараз бачить і відчуває те ж, що і я. Але якщо я чудово розумів, що це означає, і був до нього готовий, то для шамана це було однаково що удар молотом.
І не один удар.
