Шаман довго мовчав.
– Можливо, можливо, – нарешті вимовив він із дивним тремтінням у голосі. – Тепер я готовий повірити в це… Але не вірю. Ти не сердишся?
– Ні.
– Тоді… тоді чи не дозволиш ти мені всетаки глянути на твоє минуле? На минуле твого нинішнього втілення?
– Дозволю.
І я втретє простягнув йому Єдинорога – ні, це Єдиноріг сам потягнувся до Неправильного Шамана.
…Цього разу я йому показав. Я розкрився, і ми пішли в Кабір, Кабір Бесід і турнірів, яскравого одягу і збройових зал; милувалися підставками для Звитяжців і слухали пісні мандрівних чангірів, ми дихали жаром кузень і творили Церемонію Посвяти, ми міряли моє життя вздовж і впоперек, життя до блискучого півмісяця Нодачі, життя, до країв наповнене дзвоном Звитяжців, готових радше вмерти, ніж пролити кров; ми були там, удома…
Я не міг більше залишатися там, знаючи, що я – тут.
І повернувся в намет.
– Я знаю, хто ти, – повільно й суворо вимовив Неправильний Шаман. – Ти не Асмохатта. Ти більше, ніж Асмохатта. Ти жив у раю і зумів добровільно піти з нього. Я буду називати тебе цим ім’ям, а істина нехай залишиться між нами.
– Сьогодні ми дивилися минуле, – сказав Куштенгрі. – Завтра ми будемо дивитися майбутнє, – сказав він. – Так? – запитав він.
– Так, – відповіли ми втрьох.
…Ще один день завершився – один із незліченної низки днів, що були до нас, за нас; будуть після нас.
Табір засинав. Багаття ще горіли, про щось розмовляли кілька людей, які сиділи біля одного з цих багать, але більшість наших (я подумав «наших», усміхнувся, згадав про «ненаших», які можуть незабаром з’явитися поблизу, і перестав усміхатися) вже пішли в намети – відпочивати. Налетів порив холодного, пронизливого вітру, я мерзлякувато пощулився й глянув на небо. Звідти на мене байдужно дивилися холодні колючі зірки.
Звитяжці небес.
Щось тепле й м’яке опустилося мені на плечі, і я спочатку навіть не зрозумів, що це таке й звідки воно взялося. А потім виявив у себе на плечах хутряну доху, повернувся й побачив Чин, одягнену точнісінько так само; певно, Чин уже якийсь час стояла в мене за спиною.
– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.
І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.
Вона слабко спробувала вивільнитися – занадто слабко, щоб повірити в її щирість – тому я обійняв її ще міцніше й зашептав на вухо різні ласкаві дурниці.
Делікатний Уламок повідомив, що я придавив йому руків’я, і я попросив його заткнутися.
Єдинорога з Вовчою Мітлою я чомусь зовсім не соромився, тим паче, що ці двоє були зайняті одне одним так само, як і ми.
– А щоб тебе, – Чин спробувала вдати, що сердиться на мене, але це їй не дуже вдалося, та й важко сердитися на того, з ким цієї миті цілуєшся; то ж ми пішли до намету.
До намету, який я миттєво перейменував з «мого» в «наш».
– І навіщо я за тобою, бурлакою, потяглася? – бурчала Чин у паузах між поцілунками, – З Кабіра в Мейлань (пауза), з Мейланя в Кулхан (пауза), з Кулхана в Шулму цю про (пауза) кляту… І що я в тобі, жеребцеві необ’їждженому, знайшла?!
– А що в жеребцях знаходять? – не стримався я. – Саме це й знайшла…