Джамухибатиніта… і боязкі змії червоної завіси, що заповзали в це коло, світлішали й розчинялися, всотані нами; розчинялися, перероджуючись, повертаючись у світ спокійною впевненістю… хиткі змії Шулми, сичачи, вмирали в колі Кабіра, даючи життя новому, незвіданому… і вогонь Масуда протиприродним чином зливався з водою Муніра, лють – із радістю, ремесло – з мистецтвом…
І ось Коло священної водойми й далі чисте і нескаламучене, але на межі з ним усе ущільнюється, згущається, накочується гнівний вал кольорів паруючої крові, грозячи захлиснути Коло припливом древньої істини, припливом Прихованої Таємниці, і я падаю, падаю, падаю…
І я, всупереч усьому, почувався богом.
Упослідженим богом.
Навіть розбившись і переставши існувати.
Я витираю рукавом сльозаві очі.
Ми з Куштенгрі довго дивимося один на одного, не знімаючи рук з Єдинорога.
Єдиноріг теж мовчить – він бачив. Як і ми.
Мовчить Уламок у мене за поясом – хоча я не знаю, що він бачив і чи бачив він бодай щонебудь.
– Він розлючений, – тихо мовив нарешті шаман. – Я відчував лють.
Я кивнув. Я знав, хто – він.
– І він наляканий. Я відчував страх.
Я ще раз кивнув.
– Джамуха незабаром зважиться. Ти стоїш між ним і мягкорукими. І Джамуха піде на нас.
Я виокремив для себе слово «нас». Отже, Неправильний Шаман уже зробив свій вибір.
– Спасибі, Кушетенгрі.
– За що?
– За нас.
Шаман розуміюче киває й усміхається самими куточками губ.
– То що, Асмохатета, – запитує він, – будемо дивитися майбутнє? Твоє майбутнє?
Я нерозуміюче дивлюся на нього.
– Це було не майбутнє, – пояснює шаман. – Якщо було, отже, не майбутнє. Це – сьогодення. Це – зародок майбутнього. Будемо дивитися далі?
– Так, – відповідаю ЯЄдиноріг.
І знову занурююсь у вир чорних очей.
…дві стіни воїнів. Одна – поперед мене, інша – за мною. І лють дихає мені в потилицю; і лють дивиться мені в обличчя.
