Куштенгрі начебто трохи заспокоївся, але побачив мене й знову запалав праведним гнівом.
– Ти лише поглянь, великий Асмохатета, чому твоя людина, яку дурні шулмуси звуть Асахіроецеге, ориджитів учить! – звернувся він до мене.
Я поглянув. Асахіро показав. Шулмуси були дуже старанні, намагаючись не зганьбитися перед Асмохатта, і в них більшменш виходило; для першого разу навіть більш, ніж менш. Ноги вони згодом напружувати перестануть, а те, що груди на вдиху не випинають – це Асахіро молодець, швидко зумів…
– Правильно вчить, – схвалив я. – Не знаю, як шаманів учать, а в нас – так… До речі, про шаманів. Кушетенгрі, скажи, будь ласка, а де інші служителі Безликого? Чомусь я тут, крім тебе, жодного не бачив!
– Пішли, – лаконічно відповів Куштенгрі. – Ти приїхав, вони довідалися й пішли.
– Це як же розуміти?! – грізно запитав я, косячись на притихлих шулмусів. – Вони не хочуть зустрічатися з Асмохатта?!
– Не хочуть, – гнів мій не надто й злякав Неправильного Шамана. – Вибирати не хочуть. Якби вони зустріли вас, довелося б їм вибирати: Джамуха чи Асмохатта. Ось вони й вирішили виждати.
– А ти? Чому ж ти не виждав?
– Я – Неправильний Шаман. Я не хочу чекати. Я хочу знати. І ще я хочу побачити майбутнє. Майбутнє Шулми – моєї батьківщини.
– А раніше ти його не бачив?
– Бачив. І інші шамани бачили. Об’єднання племен бачили, похід на м’якоруких бачили, палаючі намети з каменю, здобич, рабів бачили… Потім гурхан Джамуха мені руку своїм мечем розрізав. Відтоді я нічого не бачу. В окремих людей – бачу. У всієї Шулми – не бачу. Ні здобичі, ні рабів, ні перемог. Інші бачать, а я – ні. Я бачу лускату руку, простягнену над Шулмою. І в день твого прибуття, Асмохатета, вона стиснулася в кулак.
Я згадав свій сон, де залізна рука нависала над світом у колисці.
Може, це й означає – бачити майбутнє?
Ні.
Це виявилося зовсім не так.
І не схоже на сон.
…Я бачив Шулму ніби з висоти пташиного польоту. Ні, вище, значно вище. Жовтозелений степ, розсічений блакитними клинками річок, який на південному сході обмежений Кулханом, а на південному заході впирався в гори – і всю Шулму затягував неясний серпанок, у просвіти якого я іноді бачив метушливі орди мурах, що снують у своїх мурашиних справах.
І я почувався богом.
А степ усе мерехтів, і низки діловитих комах усе текли в якесь одне, відоме їм місце, і я розумів – ось вона, ставка гурхана Джамухи Восьмирукого, ось він, зародок кривавого походу заради істини Батин!
Серпанок, який приховував Шулму, затріпотів, заклубочився рожевуватими хмарами, перетворюючись на хитке, світле, багряне марево, і мене немов батогом хльоснуло – таку лють, такий страх сотень тисяч людей виливав цей дивний туман, ця кривава завіса, яка так часто застеляла очі воїнів Шулми!
Я бачив вогонь Масуда!
І я відчував себе богом.
Радісним Жовтим Мо.
Земля в багряному тумані метнулася вбік, я на мить замружився, а коли розплющив очі – піді мною було Коло священної водойми, вільне від випарів душ людських, напоєне злістю, годоване розважливою люттю військового ремесла, розтліваюче вмілою хитрістю
