За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамухабатиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.
Ось він – Джамуха.
І я не бачу його обличчя.
Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…
Обличчя – не бачу.
І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…
– …Ні!
Я в наметі.
Я беззвучно кричу.
І чую крик Єдинорога.
– Ні! Не хочу! – кричимо ми.
– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куштенгрі. – Ти вбив його.
– Я не хочу вбивати його.
І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.
– Майбутнє від нас не залежить, Асмохатета.
– Я не хочу вбивати його.
Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.
…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.
– Ні!..
Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.
– Я здивований, що ти зміг бодай це, – завважує Куштенгрі.
– Що – це?
– Ти по різному боровся. Хоча результат не змінювався, та й не міг змінитися.
