І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.
– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.
Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…
– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.
По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.
Бо я вже бачив.
Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.
Потойбічний погляд.
Сірий туман в обрамленні неймовірно довгих вій, яким належало простромлювати серця нещасних закоханих; утім, я погано уявляв собі когось, закоханого в давіні.
– Таких, як вона, у Шулмі ніхто й пальцем не торкне, – продовжив Асахіро здавленим голосом, чомусь дивлячись собі під ноги. – Коня дадуть, намет дадуть, начиння всяке… а в племені жити не дадуть. Окремо кочувати проженуть. Зумієш не пропасти – міряй степ від краю до краю, не зумієш – у степу поляжеш.
Я ще раз оглянув Хаміджу з голови до ніг. Старенький халат, латанийперелатаний, зпід якого визирає щось на кшталт шкіряних шароварів; на голові чи то башлик, чи тюрбан… щось. Півчоботи з порваним верхом, ліва підошва скоро відвалиться…
Маленькі долоні дівчини безглуздо погладжували товсту пошарпану мотузку, яка заміняла пояс.
Мовчить…
– Німа вона, чи що? – поцікавився я, наче дівчина була неживим каменем, який і не тут стоїть, а десь далеко.
Марно. Ані образи, ні відповіді. Немов ми всі в одному світі, а вона – в іншому.
– Не знаю, – відповів Асахіро. – Поки що нічого не казала…
– Тоді звідки ти знаєш, що її звуть Хаміджа?
Якось неприємно було стояти поруч із людиною, про яку говориш, і відчувати, що людина ця наче й не зовсім людина, і однаково їй – говориш ти про неї, не говориш чи взагалі геть підеш.
Давіні.
Вмістище дева. Я згадав голосного й могутнього Чандру Дева; і глянув на тиху байдужу давіні.
Мені й самому собі зізнатися ніяково було, що остерігаюсь я її, оцю Хаміджу. Ще в дитинстві якось налякала мене одна бабцядавіні, забившись у нападі біля ніг Ченасемилітки, відтоді страх цей і сидить у мені. Ніби й не сім років мені, і розумом усе усвідомлюю, а хочеться відійти…
– То ми нагодуємо її?
Це Асахіро. А Матінка Ци підморгує мені й пальцем Хаміджі в бік тицяє. Ні, не в бік, а в бляшку нефритову, до халата казнаяк пришиту… ієрогліфи там два, «квітучі ліщини» і «весняний дощ». Вимовляються як «хамі» і «джа». Написання вейське, з нахилом, хоч і потерлося дуже…
