Такі бляшки в нас у Веї на іменних поясах носять.
Он воно в чому річ… Хаміджа, значить.
– Звичайно, – сказав я. – Звичайно, нагодуйте.
Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.
– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…
І тут до мене дійшло.
– Зачекайзачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?
Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.
– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабинюдавіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!
І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!
Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскравочервону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його пошулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!
– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Нодачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.
ЯЄдиноріг мимоволі усміхнувся.
– То й що? – запитав ЄдинорігЯ.
– Та нічого… Пальці в неї холодні.
…Вечір.
Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…
Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджудавіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.
І нехай собі йде…
Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.
– Чи дозволить Асмохатта поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.
– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.
І бачу перед собою Неправильного Шамана. Ох, і не хочеться мені з ним зараз говорити! Утім, шаман у цьому не винен. І говорити доведеться – якщо сам підійшов, отже, не відв’яжеться, і я ж дозволив, ніхто за язика не тягнув.
Але ж міг би й не дозволяти, на правах Асмохатта…
