Я плескаю по невідомо чиїй повстині поруч із собою.
– Сідай, шамане. Говорити будемо. Сім днів мовчали – тепер, схоже, час.
Куштенгрі ледь помітно киває й легко опускається на запропоноване місце під передзвін своїх брязкіток.
– Ти маєш рацію, Асмохатета. Настав час говорити. Раніше не можна було – ти б і не слухав. Зараз – слухатимеш.
Так уже й слухатиму….
– І про що ми будемо говорити, мудрий Кушетенгрі?
– Про тебе. Про людей твоїх. Про живі ваші мечі (ЯЄдиноріг внутрішньо здригаюся: як він здогадався? Чи йому хто сказав?..). Про шаманів Уркалахая Безликого. Про мене – теж. Про те, як нас вчать. Про те, як вас вчать. Багато про що говорити будемо.
– І як вас вчать? – напозір цікавлюся я.
Куштенгрі пропускає моє запитання повз вуха. Принаймні, так мені здається.
– Коли народжується хлопчик, Асмохатета, його показують шаманам Ултаяцілителя. Є в дитини шість дюжин таємних ознак – бути йому шаманом. А знайдуть сім дюжин – бути дитині слугою Безликого. Заберуть його від матері, сюди принесуть і з двох років учитимуть.
Дивитися навчать – щоб око не втомлювалося. Бачити навчать – щоб завважував, що слід. Мене самого старий шаман ХумТенґе вчив. «Обернися, – каже, – і дивись. Що бачиш?» «Табун бачу», – відповідаю. «А тепер заплющ очі. Скільки коней у табуні?» Я відповів. Правильно відповів. Півтори дюжини й ще дві. «А мастей яких?» Я відповів. «Скільки кобил, скільки жеребців?» І так постійно. А зіб’єшся – спочатку; доки до грудей йому не доріс, батогом бив. Боляче, а як образливо – й не сказати. Коли доріс до грудей – перестав мене бити ХумТенґе. Але, бувало, так подивиться, що вже краще батогом би потягнув…
Дихати вчив. Стояти вчив. Камені ловити вчив. Як голими руками від вовка відбитися вчив. Опісля травам учити став. Щоб навпомацки чув – де жива трава, де мертва, де зла, де добра. А пізніше, коли мені все це передав, узявся іншого вчити. Людям в очі дивитися, душу їх бачити, думки, тіло поглядом в’язати; людське вчора й завтра – прозрівати.
Старий був ХумТенґе. Перед смертю сказав: «Гарним шаманом будеш, Кушетенгрі. Знаю. Сам учив. А я – хороший шаман. Був. Усе, що знав, тобі передав. Тепер останнє віддаю. Не бійся світу. Не жалій світу. Не живи в цьому світі, як звірі живуть, – побоюючись його втратити. Безликий Уркалахай не лише цей світ сотворив. Є й інші. Я знаю. Я двічі бачив. Дерева дивні. Люди не в нашому одязі. Небо – чуже. Не наш світ. Не той, що за горами. Не той, що за Кулханом. Той, що за поворотом шляху шамана. Я – бачив. Дивися на наш світ. Шукай – інші. Навіщо – не знаю. Може, ти дізнаєшся. Але спершу – знайди.»
І вмер.
Великий шаман Був ХумТенґе. Зараз жодного такого немає…
Куштенгрі зітхає й мовчить, дивлячись у вогонь – і мені здається, що язики полум’я бояться й заспокоюються під чорним шамановим поглядом.
Я теж мовчу.
Якийсь час.
– Ти раніше нікому про це не розповідав, Кушетенгрі.
Я не запитував.
Я стверджував.
– Нікому, – погоджується Неправильний Шаман.
– Тоді чому мені розповів?
